У далекому вже ХІХ столітті, Чарльз Діккенс написав свою найпершу Різдвяну повість. Так він започаткував особливий жанр оповідок, котрі різнилися від святочних притч, але так само не були і звичайними історіями з мораллю. Власне, йшлося не про нову міфотворчість у межах канону, а про формування нового канону. Схожу функцію має і збірка казок Вікторії Березки «Новорічні Дива», яка має шанс внести дещо особливе у нашу літературу.

Новорічні казки — явище не нове. Та й сам Новий рік, як найбільше неполітичне свято радянської епохи, завжди був особливим. Особливі новорічні страви, особливі новорічні мультфільми, особливі новорічні пісні на «ранках» у дитсадках… Нині ці милі атрибути радянського свята відштовхують багатьох своєю «совковістю». Водночас, із поверненням релігійних свят — Різдва та Дня святого Миколая — з’явився великий масив святочних текстів, у яких дітям розповідають про історію цих свят, пропонують казкові сюжети, обрамлені у стилістику Різдва, замішані на біблійних мотивах. Попри розмай і переважно високу художню якість цих текстів, різдвяні та миколаївські книжки, насамперед, є релігійними, а отже непридатні, приміром, для читання у загальноосвітніх навчальних закладах. Натомість радянська версія Нового року є світським святом, відкидаючи яке ми отримуємо виключно релігійні зимові святки.

Неважко помітити, що у західній культурі відбулася певна десакралізація Різдва. Товстунець Санта-Клаус органічно вписується в рекламу газованих напоїв — уявити на його місці нашого святого Миколая неможливо! Та чи й варто? Адже можна створити нову казку, яка буде універсальною, поєднає святочне і світське, повсякденне й магічне.

Добра новина в тім, що така казка вже є. У збірці Вікторії Березки «Новорічні Дива» розкриваються всі головні атрибути Нового року — від ялинки, з її прикрасами, до подарунків. Коротенькі казочки розповідають як почали святкувати новий рік, звідки взялися дід Мороз і Снігуронька, які казкові створіння допомагають творити новорічні дива… Авторка делікатно бере відомі образи, нанизуючи їх на нову дійсність. Її дід Мороз — не сибірське чудисько, здатне заморожувати крижаним подихом, а справді милий дідусь. Її ельфи чи лісовик — не репліки заштампованих персонажів, а оригінальні дійові особи. Так само, як і янгол Бджолик, як Сніжинка, що стала Зірочкою… Її ялинкові прикраси — це просто прикраси, і це чудово. Її чари — це чари, і навіть святочні персонажі, які трапляються у книжці, не є відверто релігійними.

Письменниця дуже тонко відчула якими саме повинні бути новорічні казки. Кожна казка має спокійний, неквапний і теплий плин оповіді. Це — притчі, але притчі надзвичайно світлі, прості. Вони залишають по собі умиротворення, тиху радість і ледь відчутну печаль. Ці казки — не на щодень. Відповідно до канону, їх призначено для читання напередодні Нового року, у родинному колі перед прикрашеною ялинкою. Казки ці можуть, ніби сховавшись за віконечками адвент-календаря, по черзі розкриватися перед маленькими читачами, які рахують дні до улюбленого свята.

Давним-давно, коли люди ще не вміли говорити, а лише верещали, мукали та гарчали, наче дикі звірі; коли скрізь блукали дивовижні велетенські тварини; коли дерева росли вищі, ніж тепер хмарочоси, а хмарочосів іще не було…

…У ті давні часи…

… Далеко-предалеко…

…На прекрасній зірці…

…Жив могутній…

…Чарівник!

…І йому було…

…Нудно!

А нудьгував Чарівник тому, що мав безмежну могутність. Кожне Диво давалося йому аж занадто легко!

Всюди панував цілковитий порядок. Піддані — ельфи, гноми, тролі, гобліни та лепрекони — усі вправно робили щось своє, а Зірка — ніжила їх своїм теплом…

Відтак, Чарівник нудився без діла, бо навіть Чудес ніхто не просив! Уявляєш, яким нещасним він почувався? От, якби ти весь час сидів на стільці, склавши руки, і не мав чим зайнятися? Чи ти б не нудився? І не мало значення, що Чарівник сидів на троні. Адже трон, це звичайний стілець, тільки й тόго, що — золотий!

…Одного разу Чарівникові стало вже зовсім погано від неробства. Тоді він узяв до рук підзорну трубу і почав роздивлятися ближчі та дальші планети. Раптом, на одній із них помітив тонесеньку цівку диму, що здімалася над густим зеленим лісом.

— Що це? — запитав Чарівник у ельфа, котрий тієї миті випадково пролітав поруч. І тицьнув йому до рук підзорну трубу.

— О! Це люди, — відповів ельф, подивившись. — Вони ще зовсім дикі, нічого не тямлять! Коли якась блискавка підпалює дерево, ці створіння увесь час підтримують вогонь. Вони навіть самі не вміють його розпалити. Вогнище дає їм їжу, тепло і приємний відпочинок. Без нього люди загинуть. Можна сказати, що вогонь є джерелом їхнього життя!

Чарівник страшенно зрадів словам ельфа! Нарешті знайшовся привід творити Дива! Тому він, не подум