Володимир Кривенко

МОНГОЛЬСЬКИМИ ШЛЯХАМИ

Книга 2

Пропоную вашій увазі, шановний читачу другу частину спогадів про моє дворічне (1983–1985) відрядження до Монголії. Перша частина увібрала в себе кілька малопов'язаних між собою нарисів. В другій і третій частині моїх спогадів я буду намагатись притримуватись хронологічного викладу подій, що траплялись на моєму шляху.

Звісно, ріка часу змінює не лише береги, але й увесь навколишній ландшафт. Нині там, як і у нас, все змінилось невпізнанно і, явно, в кращу сторону.

Сподіваюсь, вам буде цікаво пройти зі мною тим нелегким, але сповненим цікавих, а, часом, і небезпечних пригод, яким колись довелось пройти мені.

Чу-жи-на, чу-жи-на, чу-жи-на…

Не знаю, чи притаманно таке контрастне відчуття чужини лише мені, чи кожна людина, хоч і по-різному, але теж, на чужині, може постійно відчувати його. Куди б доля не заносила мене, незалежно від того, добре там було чи погано, десь, за межами свідомості пульс відбивав:

— Чу-жи-на, чу-жи-на, чу-жи-на……і земля не така, і вода не така, і небо не таке, не таке, навіть, повітря…

Згадалась мені моя мандрівка Грузією;

Вечоріло, за вікном автобуса сіяв мілкій, нудний, сірий дощик. Мигтіли, змінюючи одне одного, сірі сільські будиночки складені з грубо тесаного сірого каміння з вузенькими вікнами-бійницями. На душі теж була мряка. Сіро, холодно, сумно.

І раптом, буквально за мить, щось змінилося. Стало якось тепліше. Чи то в повітрі, чи то на душі. Я не міг зрозуміти причини і крутив головою в усі боки. Сиро, вогко, все той же нудний дощ… Звідки ж такий несподіваний приплив бадьорості і гарного настрою серед все тієї ж грузинської сірої мжички?

…А ось і розгадка: — За вікном виплив з небуття і тут же зник в сірій пелені дощу дорожній вказівник — перекреслений напис латиною: BOGDANIVKA… Розумом я не відмітив, поки не прочитав, що за вікном пропливало село з якимись негрузинськими хатами і такою українською назвою — Богданівка… А підсвідомість впевнено промовила: — Ну, нарешті щось рідне! Я, наче, вдома!!!

Але, якщо в Грузії моя підсвідомість зреагувала на, майже, невловимі ознаки чогось рідного, то що вже казати про Монголію…

Контраст, що оточував мене два роки поспіль в Монголії був незрівнянно вищим; Люди, їх побут, архітектура, природа, континентальний клімат все було настільки далеким від звичного, що доходило до анекдотичних ситуацій;

Десь за кілометр від будинку, де ми мешкали, була залізнична станція Зуун Хараа. Кожного вечора звідти відправлявся потяг до Москви. У складі потягу завжди був поштовий вагон, тобто територія Радянського Союзу. Ми намагались все наше листування довіряти не монгольській пошті, а поштовій скринці цього вагона. Мало того, що листування коштували для нас не 60, як міжнародне, а лише 5 копійок, як внутрішнє, та й приходили листи до Києва на тиждень раніше, а то й ще швидше, ніж монгольською поштою.

В той день зі станції прибігли мої колеги і збудженими голосами повідомили, що на вокзалі на мене чекає мій земляк. Земляк, не просто з України, навіть, не просто з Києва, а з моєї рідної Дарниці!

— Біжи швидше, бо може не дочекається — поїде! Самі розумієте, зустріти в такій далечині від дому не просто земляка, а, навіть, сусіда — велике щастя! Побіг я, побіг і мій ескорт… На рейках, проти будівлі вокзалу на мене чекав…… обшарпаний і брудний, давно не фарбований товарний вагон з написом на борту: «СРОЧНЫЙ ВОЗВРАТ. СТАНЦИЯ ДАРНИЦА»…

 

Є такий анекдот:

— Василю! Чого це у тебе пика у сажі та мазуті?

— Тещу додому проводжав!

— До чого тут твоя теща?

— А я паровоз цілував…

Отак і мені довелось під схвальні вигуки і аплодисменти моїх колег розцілувати «земляка» — вагон з рідного дарницького депо…

Єгор

В попередньому нарисі «Монгольськими шляхами» я вже розповідав, що виявив бажання працювати в монтажній бригаді, щоб потім, в процесі налагоджувальних робіт не довелось виправляти проектні та монтажні помилки. Бригада моя, якраз приступила до прокладання лотків та трубних проводок під кабелі і я попросив мого бригадира Женю Орлова, поки не настав час кабельних розводок, провести зі мною «майстер клас» по зварюванню, щоб бути повноцінним членом бригади. Женя злегка здивувався, але покликав Налбандяна — професійного зварювальника, ім'я якого, з-за складності у вимові перейменували на Єгора.

— Підготуй, будь ласка, Єгоре, цього товариша зварювальником для нашої бригади. Добре підготуєш — тебе менше смикати будемо. Два дні тобі вистачить? Єгор уважно подивився на мене:

— Еслі талковий, то і одного дня многавато будет… Дай єму робу і будєм начінать!

За годину я, вже в новенькому брезентовому костюмі, в нових, надзвичайно жорстких робочих черевиках, з маскою в руці і з рукавицями в другій, вже чалапав за Єгором не четвертий поверх, важко переступаючи закутими в жорсткий брезент ногами. Єгор, помітивши мою незграбну ходу, заспокоїв:

— Нічаво, абамньош, за пару днєй ані как із бархата на ощупь будут.

— Штани з курткою, може, й обімну, а от, черевики — швидше ноги втрачу, ніж їх розношу.

— Скажі брігадіру, у нєго срєдство єсть, смажєшь, наутро ані мягчє замшєвих будут! (Не дуже повіривши в чарівну дію Євгенового засобу, я все ж змазав ним на ніч мої черевики, а вранці був шокований перетворенням моїх «бетонобійних» черевиків на м'якенькі, майже кімнатні капці)…

…Ось і четвертий поверх, заходимо в приміщення, завалене обрізками металу. Двері в приміщення вже є, але над головою синє монгольське небо — плити перекриття ще не поклали. Приміщення мало вихід і на зовнішню пристінну металеву драбину, що зіг-загом спускалася до першого поверху.

— Вот, палюбуйся на ета лестніца! Я сам єво сваріл! Всю! — похвалився Єгор.

— Значит можна не боятись вийти на неї на перекур? — зробив я завуальований комплімент Єгору.

Е-е-е, дарагой! Можешь даже там попрігат! Ана два дєсятка такіх, как ти відержіт!

 

 

В кутку приміщення стояв «кубік» — здоровенний зварювальний трансформатор. Єгор витягає зі схованки, скручені в бухту кабелі і, під'єднуючи їх до апарату, починає інструктаж:

– Єта, вот кабель, — «Зємля» назіваєтся. Іво і нужна на земля садит. Ти понял, да? За лопата хадит-бєгат-копат не нада. Наша зємля тут жєлєзная.

— Я розумію, вона «массою» називається… — посміхаючись, підказую я.

Е-е-е! Да ти ужє напалавіну сварщік! — радіє Єгор. — Тагда теоретичаскій част закончен, приступаєм к практика!

Єгор був, і справді, майстром своєї справи — зварювальний шов за його електродом стелився мілкою риб'ячою лускою. Показавши всі види зварювальних швів і деякі прийоми, Єгор сказав:

— Ну, тепер, ти наші главниє сикрєти знаєшь, тепер табе рука набіт нада…

— Саме руку? Добре, що не пику!..

— Пака толко руку, — посміхається Єгор, вручаючи мені дві пачки електродів. — До конца дня чтоби все зжьог. Прійду пасматрю, чтоби знать, что про тебья Женє сказат…

Єгор пішов, а я взявся до справи. Обрізки труб, швелерів та іншого металопрофіля, я спочатку з'єднував нижніми та горизонтальними швами. Потім, щоб потренуватись на вертикальних, треба було вже зварити якусь об'ємну конструкцію, а коли виникло бажання спробувати себе на найважчих — стельових швах, довелося наростити всю цю абстрактну композицію на рівень, трохи вище мого зросту, а потім ще й розширити її… Як ви розумієте, працював я в масці, а тому, за роботою не помітив як стемніло… Стемніло не в природі, а лише в приміщенні, бо будівельники стали вкладати плити стельового перекриття, щільно закриваючи від мене безхмарне монгольське небо… Композиція моя, до того часу розрослась до таких розмірів, що, як то кажуть: «ні в які ворота не влазила»… Захоплений роботою, я нічого не помічав, поки не почув голос Єгора:

— Вах! А ти, дарагой падумал, что ми с тваім праізведениєм іскуства делат будем? Я тебе разве не гаварил, что сварниє соєдинения немножько неразборниє?

– Єгоре! Я ж працював, не бачив, що вони плити вкладають!

— Вай, вай, вай, — похитав головою Єгор. — Ані б теб'я і замуруват зажіва смаглі б, а ти б і нє пікнул!

— Змогли б, — журно погодився я.

 

 

— Мі в маска работаєм, ничего вакруг не відім, многа непріятностей палучит можєм. Наматай на ус пажялуйста! С аглядкой работай!

– Єсть, намотати на вус! — відчеканив я. — А цього монстра я породив, я його й поріжу! От, тільки електродів вже нема, я ж всі вже попалив… Єгор підійшовши до «монстра», уважно подивився на мої зварювальні шви і, здивовано піднявши брови, сказав без всякого «кавказького» акценту:

— А ти знаєшь, оч-ч-чень даже нєплохо! Молодец! А «зайчіков» много наловіл? От «зайчіков» хорошо альбуцід помогаєт, а єсли нєту — то картошка. Пополам разрєжь і на глаза положі. А єщьо лучше — натрі на тьорке, і в марлє на глаза положі-пріжмі.

– Єгор! — здивовано запитав я. — Ти що, можеш російською, без всякого акценту розмовляти?

— Конечно могу!

— А чому ж ти тоді так кривляєшся?

— Е-е-е, дарагой, — Єгор знову перейшов на звичний суржик, — еслі я буду гаварит без акцента, я патерьяю сваю индивидуальность. І вашім не стану, і маі мєнья не паймут…

Не знайшовши, що сказати, я, лише, здивовано покрутив головою і подумав: — а може й мені таким чином, наслідуючи приклад Єгора, спробувати «зберегти свою індивідуальність» серед нашої різноплемінної спільноти?…

— Ну, добре, дякую за пораду, а тепер скажи, де ще електродів взяти? Почну свій витвір знищувати…

— Е-е-е, дарагой, может, лучше, я тебе ножовка прінєсу? — насмішкувато запитав Єгор.

— Н-є-є, дарагой, — в тон Єгору відповів я, — ножівкою я буду пиляти цю абстракцію до канця терміну мого відрядження…

— А сколко тебе надо спалит електродов для резка знаєшь?

— Не знаю… А що ж робити?

— Что делат, что делат……Друзей помощ прасит нада! З тими словами Єгор вийшов на сходовий майданчик і, склавши долоні рупором, закричав кранівнику щось по-вірменські. Між ними відбувся жвавий діалог з жестикуляцією, до якого приєдналися ще й два такелажника, теж вірменина. В решті-решт кран зняв, одну за одною, дві плити перекриття і, витягши мій «шедевр», опустив його на землю поруч зі стіною корпусу заводу. Тим же шляхом був видалений і «кубик» Єгора.

Майже за два роки по тому, я знову відвідав Ерденет з прощальним візитом. Мій «витвір», вже досить заіржавілий гордо височів перед вікнами першого поверху, поруч зі сходами Єгорової драбини. За два роки ніхто так і не наважився на демонтаж «немножько неразборних соєдінєній». Думається мені, а що, як ті «немножько неразборниє соєдінєнія» і досі стоять недоторкані і є уособленням моєї трудової звитяги???

Наадам

З початком налагоджувальних робіт наш трудовий день ввійде у звичну колію — з восьмої ранку до одинадцятої вечора, тобто, — коли робота відпустить… Але на монтажі, порівняно з наладкою, ми просто відпочивали; робочий день з восьмої ранку, і до сімнадцятої, та ще й, зважаючи на те, що готувати і споживати обід, за відсутністю їдальні, треба було вдома, на обідню перерву нам виділялося аж дві години. Ми, звичайно, втомлювались на незвичній для нас роботі, але, після роботи вільного часу було вдосталь, щоб оглянуть та осмислити, новий для нас, навколишній світ. До того ж нам поталанило, бо ми приїхали до Ерденету десь за два тижні до великого монгольського свята — НААДАМа.

 

 

Наадам — це старовинне монгольське свято, хоча за часів мого перебування в Монголії воно трактувалось як роковини антикитайського повстання, що призвело до незалежності Монголії в 1921 році.

 

Наадам включає в себе такі види спорту: кінні змагання, стрільба з луку і національну монгольську боротьбу. Радянські специ не були в змозі виставити свої команди в жодному з цих видів спорту, тому в це триборство було введене четверте — футбол. Тут, як ви розумієте, наші хлопці були поза конкуренцією… Збірна нашої групи теж виграла, правда з мінімальною перевагою і баскетбольним рахунком: 12:11…

 

Наш воротар Аліко після чергового пропущеного…

Перед змаганнями, на розминці, монгольські спортсмени-лучники запропонували і нам спробувати свої сили. Ми, звичайно, з цікавості погодились, але позаяк і у мене, і у моїх колег був лише досвід дитячих пустощів з саморобними луками, коли ми, натягуючи свої луки, тримали стрілу двома пальчиками; великим і вказівним. Тут наш «досвід» абсолютно не годився.

 

 

Стріли з надзвичайно тугих монгольських луків виривались з пальців і летіли не далі 10–15 метрів, хоча велик

...