Володимир Кривенко

МОНГОЛЬСЬКИМИ ШЛЯХАМИ

Книга 2

Пропоную вашій увазі, шановний читачу другу частину спогадів про моє дворічне (1983–1985) відрядження до Монголії. Перша частина увібрала в себе кілька малопов'язаних між собою нарисів. В другій і третій частині моїх спогадів я буду намагатись притримуватись хронологічного викладу подій, що траплялись на моєму шляху.

Звісно, ріка часу змінює не лише береги, але й увесь навколишній ландшафт. Нині там, як і у нас, все змінилось невпізнанно і, явно, в кращу сторону.

Сподіваюсь, вам буде цікаво пройти зі мною тим нелегким, але сповненим цікавих, а, часом, і небезпечних пригод, яким колись довелось пройти мені.

Чу-жи-на, чу-жи-на, чу-жи-на…

Не знаю, чи притаманно таке контрастне відчуття чужини лише мені, чи кожна людина, хоч і по-різному, але теж, на чужині, може постійно відчувати його. Куди б доля не заносила мене, незалежно від того, добре там було чи погано, десь, за межами свідомості пульс відбивав:

— Чу-жи-на, чу-жи-на, чу-жи-на……і земля не така, і вода не така, і небо не таке, не таке, навіть, повітря…

Згадалась мені моя мандрівка Грузією;

Вечоріло, за вікном автобуса сіяв мілкій, нудний, сірий дощик. Мигтіли, змінюючи одне одного, сірі сільські будиночки складені з грубо тесаного сірого каміння з вузенькими вікнами-бійницями. На душі теж була мряка. Сіро, холодно, сумно.

І раптом, буквально за мить, щось змінилося. Стало якось тепліше. Чи то в повітрі, чи то на душі. Я не міг зрозуміти причини і крутив головою в усі боки. Сиро, вогко, все той же нудний дощ… Звідки ж такий несподіваний приплив бадьорості і гарного настрою серед все тієї ж грузинської сірої мжички?

…А ось і розгадка: — За вікном виплив з небуття і тут же зник в сірій пелені дощу дорожній вказівник — перекреслений напис латиною: BOGDANIVKA… Розумом я не відмітив, поки не прочитав, що за вікном пропливало село з якимись негрузинськими хатами і такою українською назвою — Богданівка… А підсвідомість впевнено промовила: — Ну, нарешті щось рідне! Я, наче, вдома!!!

Але, якщо в Грузії моя підсвідомість зреагувала на, майже, невловимі ознаки чогось рідного, то що вже казати про Монголію…

Контраст, що оточував мене два роки поспіль в Монголії був незрівнянно вищим; Люди, їх побут, архітектура, природа, континентальний клімат все було настільки далеким від звичного, що доходило до анекдотичних ситуацій;

Десь за кілометр від будинку, де ми мешкали, була залізнична станція Зуун Хараа. Кожного вечора звідти відправлявся потяг до Москви. У складі потягу завжди був поштовий вагон, тобто територія Радянського Союзу. Ми намагались все наше листування довіряти не монгольській пошті, а поштовій скринці цього вагона. Мало того, що листування коштували для нас не 60, як міжнародне, а лише 5 копійок, як внутрішнє, та й приходили листи до Києва на тиждень раніше, а то й ще швидше, ніж монгольською поштою.

В той день зі станції прибігли мої колеги і збудженими голосами повідомили, що на вокзалі на мене чекає мій земляк. Земляк, не просто з України, навіть, не просто з Києва, а з моєї рідної Дарниці!

— Біжи швидше, бо може не дочекається — поїде! Самі розумієте, зустріти в такій далечині від дому не просто земляка, а, навіть, сусіда — велике щастя! Побіг я, побіг і мій ескорт… На рейках, проти будівлі вокзалу на мене чекав…… обшарпаний і брудний, давно не фарбований товарний вагон з написом на борту: «СРОЧНЫЙ ВОЗВРАТ. СТАНЦИЯ ДАРНИЦА»…

 

Є такий анекдот:

— Василю! Чого це у тебе пика у сажі та мазуті?

— Тещу додому проводжав!

— До чого тут твоя теща?

— А я паровоз цілував…

Отак і мені довелось під схвальні вигуки і аплодисменти моїх колег розцілувати «земляка» — вагон з рідного дарницького депо…

Єгор

В попередньому нарисі «Монгольськими шляхами» я вже розповідав, що виявив бажання працювати в монтажній бригаді, щоб потім, в процесі налагоджувальних робіт не довелось виправляти проектні та монтажні помилки. Бригада моя, якраз приступила до прокладання лотків та трубних проводок під кабелі і я попросив мого бригадира Женю Орлова, поки не настав час кабельних розводок, провести зі мною «майстер клас» по зварюванню, щоб бути повноцінним членом бригади. Женя злегка здивувався, але покликав Налбандяна — професійного зварювальника, ім'я якого, з-за складності у вимові перейменували на Єгора.

— Підготуй, будь ласка, Єгоре, цього товариша зварювальником для нашої бригади. Добре підготуєш — тебе менше смикати будемо. Два дні тобі вистачить? Єгор уважно подивився на мене:

— Еслі талковий, то і одного дня многавато будет… Дай єму робу і будєм начінать!

За годину я, вже в новенькому брезентовому костюмі, в нових, надзвичайно жорстких робочих черевиках, з маскою в руці і з рукавицями в другій, вже чалапав за Єгором не четвертий поверх, важко переступаючи закутими в жорсткий брезент ногами. Єгор, помітивши мою незграбну ходу, заспокоїв:

— Нічаво, абамньош, за пару днєй ані как із бархата на ощупь будут.

— Штани з курткою, може, й обімну, а от, черевики — швидше ноги втрачу, ніж їх розношу.

— Скажі брігадіру, у нєго срєдство єсть, смажєшь, наутро ані мягчє замшєвих будут! (Не дуже повіривши в чарівну дію Євгенового засобу, я все ж змазав ним на ніч мої черевики, а вранці був шокований перетворенням моїх «бетонобійних» черевиків на м'якенькі, майже кімнатні капці)…

…Ось і четвертий поверх, заходимо в приміщення, завалене обрізками металу. Двері в приміщення вже є, але над головою синє монгольське небо — плити перекриття ще не поклали. Приміщення мало вихід і на зовнішню пристінну металеву драбину, що зіг-загом спускалася до першого поверху.

— Вот, палюбуйся на ета лестніца! Я сам єво сваріл! Всю! — похвалився Єгор.

— Значит можна не боятись вийти на неї на перекур? — зробив я завуальований комплімент Єгору.

Е-е-е, дарагой! Можешь даже там попрігат! Ана два дєсятка такіх, как ти відержіт!

 

 

В кутку приміщення стояв «кубік» — здоровенний зварювальний трансформатор. Єгор витягає зі схованки, скручені в бухту кабелі і, під'єднуючи їх до апарату, починає інструктаж:

– Єта, вот кабель, — «Зємля» назіваєтся. Іво і нужна на земля садит. Ти понял, да? За лопата хадит-бєгат-копат не нада. Наша зємля тут жєлєзная.

— Я розумію, вона «массою» називається… — посміхаючись, підказую я.

Е-е-е! Да ти ужє напалавіну сварщік! — радіє Єгор. — Тагда теоретичаскій част закончен, приступаєм к практика!

Єгор був, і справді, майстром своєї справи — зварювальний шов за його електродом стелився мілкою риб'ячою лускою. Показавши всі види зварювальних швів і деякі прийоми, Єгор сказав:

— Ну, тепер, ти наші главниє сикрєти знаєшь, тепер табе рука набіт нада…

— Саме руку? Добре, що не пику!..

— Пака толко руку, — посміхається Єгор, вручаючи мені дві пачки електродів. — До конца дня чтоби все зжьог. Прійду пасматрю, чтоби знать, что про тебья Женє сказат…

Єгор пішов, а я взявся до справи. Обрізки труб, швелерів та іншого металопрофіля, я спочатку з'єднував нижніми та горизонтальними швами. Потім, щоб потренуватись на вертикальних, треба було вже зварити якусь об'ємну конструкцію, а коли виникло бажання спробувати себе на найважчих — стельових швах, довелося наростити всю цю абстрактну композицію на рівень, трохи вище мого зросту, а потім ще й розширити її… Як ви розумієте, працював я в масці, а тому, за роботою не помітив як стемніло… Стемніло не в природі, а лише в приміщенні, бо будівельники стали вкладати плити стельового перекриття, щільно закриваючи від мене безхмарне монгольське небо… Композиція моя, до того часу розрослась до таких розмірів, що, як то кажуть: «ні в які ворота не влазила»… Захоплений роботою, я нічого не помічав, поки не почув голос Єгора:

— Вах! А ти, дарагой падумал, что ми с тваім праізведениєм іскуства делат будем? Я тебе разве не гаварил, что сварниє соєдинения немножько неразборниє?

– Єгоре! Я ж працював, не бачив, що вони плити вкладають!

— Вай, вай, вай, — похитав головою Єгор. — Ані б теб'я і замуруват зажіва смаглі б, а ти б і нє пікнул!

— Змогли б, — журно погодився я.

 

 

— Мі в маска работаєм, ничего вакруг не відім, многа непріятностей палучит можєм. Наматай на ус пажялуйста! С аглядкой работай!

– Єсть, намотати на вус! — відчеканив я. — А цього монстра я породив, я його й поріжу! От, тільки електродів вже нема, я ж всі вже попалив… Єгор підійшовши до «монстра», уважно подивився на мої зварювальні шви і, здивовано піднявши брови, сказав без всякого «кавказького» акценту:

— А ти знаєшь, оч-ч-чень даже нєплохо! Молодец! А «зайчіков» много наловіл? От «зайчіков» хорошо альбуцід помогаєт, а єсли нєту — то картошка. Пополам разрєжь і на глаза положі. А єщьо лучше — натрі на тьорке, і в марлє на глаза положі-пріжмі.

– Єгор! — здивовано запитав я. — Ти що, можеш російською, без всякого акценту розмовляти?

— Конечно могу!

— А чому ж ти тоді так кривляєшся?

— Е-е-е, дарагой, — Єгор знову перейшов на звичний суржик, — еслі я буду гаварит без акцента, я патерьяю сваю индивидуальность. І вашім не стану, і маі мєнья не паймут…

Не знайшовши, що сказати, я, лише, здивовано покрутив головою і подумав: — а може й мені таким чином, наслідуючи приклад Єгора, спробувати «зберегти свою індивідуальність» серед нашої різноплемінної спільноти?…

— Ну, добре, дякую за пораду, а тепер скажи, де ще електродів взяти? Почну свій витвір знищувати…

— Е-е-е, дарагой, может, лучше, я тебе ножовка прінєсу? — насмішкувато запитав Єгор.

— Н-є-є, дарагой, — в тон Єгору відповів я, — ножівкою я буду пиляти цю абстракцію до канця терміну мого відрядження…

— А сколко тебе надо спалит електродов для резка знаєшь?

— Не знаю… А що ж робити?

— Что делат, что делат……Друзей помощ прасит нада! З тими словами Єгор вийшов на сходовий майданчик і, склавши долоні рупором, закричав кранівнику щось по-вірменські. Між ними відбувся жвавий діалог з жестикуляцією, до якого приєдналися ще й два такелажника, теж вірменина. В решті-решт кран зняв, одну за одною, дві плити перекриття і, витягши мій «шедевр», опустив його на землю поруч зі стіною корпусу заводу. Тим же шляхом був видалений і «кубик» Єгора.

Майже за два роки по тому, я знову відвідав Ерденет з прощальним візитом. Мій «витвір», вже досить заіржавілий гордо височів перед вікнами першого поверху, поруч зі сходами Єгорової драбини. За два роки ніхто так і не наважився на демонтаж «немножько неразборних соєдінєній». Думається мені, а що, як ті «немножько неразборниє соєдінєнія» і досі стоять недоторкані і є уособленням моєї трудової звитяги???

Наадам

З початком налагоджувальних робіт наш трудовий день ввійде у звичну колію — з восьмої ранку до одинадцятої вечора, тобто, — коли робота відпустить… Але на монтажі, порівняно з наладкою, ми просто відпочивали; робочий день з восьмої ранку, і до сімнадцятої, та ще й, зважаючи на те, що готувати і споживати обід, за відсутністю їдальні, треба було вдома, на обідню перерву нам виділялося аж дві години. Ми, звичайно, втомлювались на незвичній для нас роботі, але, після роботи вільного часу було вдосталь, щоб оглянуть та осмислити, новий для нас, навколишній світ. До того ж нам поталанило, бо ми приїхали до Ерденету десь за два тижні до великого монгольського свята — НААДАМа.

 

 

Наадам — це старовинне монгольське свято, хоча за часів мого перебування в Монголії воно трактувалось як роковини антикитайського повстання, що призвело до незалежності Монголії в 1921 році.

 

Наадам включає в себе такі види спорту: кінні змагання, стрільба з луку і національну монгольську боротьбу. Радянські специ не були в змозі виставити свої команди в жодному з цих видів спорту, тому в це триборство було введене четверте — футбол. Тут, як ви розумієте, наші хлопці були поза конкуренцією… Збірна нашої групи теж виграла, правда з мінімальною перевагою і баскетбольним рахунком: 12:11…

 

Наш воротар Аліко після чергового пропущеного…

Перед змаганнями, на розминці, монгольські спортсмени-лучники запропонували і нам спробувати свої сили. Ми, звичайно, з цікавості погодились, але позаяк і у мене, і у моїх колег був лише досвід дитячих пустощів з саморобними луками, коли ми, натягуючи свої луки, тримали стрілу двома пальчиками; великим і вказівним. Тут наш «досвід» абсолютно не годився.

 

 

Стріли з надзвичайно тугих монгольських луків виривались з пальців і летіли не далі 10–15 метрів, хоча велика шкіряна мішень знаходилась на семидесяти п'яти метровій відстані. Я теж ніколи не тримав справжнього лука в руках, але у наш тир, де я тренувався з кульової стрільби приходили і лучники. Пару раз я прийшов на тренування трохи раніше і побіжно бачив кілька пострілів. Тепер згадалось…

— Ану, дайте й мені!

Лук — майже в мій зріст! Тятива — наче з грубого металевого дроту… Стріла — товщиною з палець! Замість вістря дерев'яний циліндр завбільшки з півсклянки. Завдання — не поцілити в якийсь там центр, а просто збити мішень. Звісно, двома пальчиками натягти лук, як слід, не вдасться, стріла вислизне раніше! Вчасно згадалось! Монголи про щось весело перемовляються, киваючи в мій бік, готуючись покепкувати з чергової невдачі «орос дарги» (руського начальника).

Затискую стрілу між зігнутими вказівним і середнім пальцями, наживляю на тятиву. Великим пальцем щосили притримую зігнуті пальці, щоб не розігнулись завчасно. Монголи здивовано замовкають… Підіймаю лук. Де ж та мішень? Ой, леле! Вона десь аж на обрії! Її майже не видно!.. Куди там поцілити! Аби, хоч, долетіла… Хитрую, націлююсь десь під 40°. Натягаю лук з усієї сили… До вуха дотягти, як ото спортсмени роблять — несила, пальці-таки не витримують навантаження — розгинаються. Дзвенить тятива, стріла впинається в темно-синє монгольське небо і……перелітає мішень!!! Монголи схвально поплескують по плечах: — «сайн, компан, сайн»! (Добре, друже, добре). Мої ж колеги вкрай роздратовані:

— Ти що спеціально не сказав, як треба стрілу тримати, щоб на тлі наших невдач похизуватись?!

— Та що ви, друзі! Хіба б я зміг так вчинити? Чи перший день мене знаєте? Я ж бачив, що ви двома пальцями стрілу втримати не можете, а я, як взяв лук, воно і згадалось…

— Ага! «ВОНО згадалось»! Чом же «ВОНО» не згадалось тобі, коли ми стріляли?… Ледве не посварились…

Грибне полювання

Ситуацію врятував Сашко:

— Та, хай, собі, змагаються. Ще ж два дні попереду, ще встигнемо надивитись! Ходімо краще у сопки на розвідку. Аборигени казали, що грибів там — хоч косою коси!

Не зважаючи на досить вдалий постріл, настрій був зіпсований, дивитися на змагання невідомих спортсменів, не беручи у змаганнях участі, розхотілося, отже я з задоволенням прийняв пропозицію Сашка і ми, взявши пластикові сумки (пакетів тоді ще не існувало), рушили до сопок, що півкільцем оточували Ерденет.

Звичайно Наадам святкують майже тиждень, але наше начальство не могло дозволити подарувати нам таку розкіш, тому відпочивали ми лише три дні, отже встигли і на святі побувати, і по гриби в сопки сходити.

Про гриби, думаю, слід обов'язково розказати детальніше; — те, що в Карпатах звуть горами, в Монголії називали сопками. На вигляд — дуже схоже, але замість сосни та ялини — могутні кедри. Північні схили сопок, як правило, або голе каміння, або пишне, ледве не вище колін, пахуче різнотрав'я, а південні схили — тайга.

 

 

Дивуючись незнайомим квітам та їх дивному п'янкому аромату, подолали ми не крутий, але довгий схил і, переваливши через вершину, опинились в тайзі. Ніколи не думав, що тайга відрізняється від звичного лісу не тільки мохом та загущеністю, але, насамперед, тишею! А ні пташка цвірінькне, а ні коник-цвіркун голос подасть, а ні вітер листям зашумить. Нема пташок, нема коників, та й листя теж нема. Нема чим вітрові й пошелестіти серед кедрів та модрин. Лише наше дихання, та хрускіт впалих гіллячок під ногами, що серед цієї тиші віддаються в вухах лункими пострілами…

А грибів і справді, — хоч косою коси! То тут, то там, опала хвоя піднята звабливими горбочками. Часом, просто ногу нікуди поставити…

Сироїжки гарні, міцні, немов на токарному верстаті виточені! Хвилин за 15, не шукаючи, нарізали майже повні сумки, і тут стало питання: — сироїжки — добре, але ж куди маслюки складати? З жалем вигорнули сироїжки під кущ; вибачте, більше ваш рід не потурбуємо! Полюємо лише на маслюків.

 

 

А маслючки, ну такі ж гарні! Чистенькі, міцні! Вже сироїжкам не кланяємось, тільки маслючків до торб запрошуємо. Проходить ще з півгодинки і ми з жалем констатуємо, що нема куди збирати піддубники-підберезовики… Що робити? Вибачаємося за своє невігластво і перед маслючками, «відпускаємо» і їх під найближчий кущ. Тепер збираємо лише піддубники-підберезовики… За якийсь час з'ясовується, що ми знову не на того звіра полюємо, бо, як казав Петька:

— Василь Іванович! Білі в лісі!..

На цей раз пожаліли ми піддубники-підберезовики під кущ вигортати, але пообіцяли більше їх товариство не турбувати, ну, в крайньому випадку, хіба що…

Отже поповнили ми свої кошики боровичками і з відчуттям не дарма прожитого дня, вийшли на стежку, що в'юнкою стрічкою линула з сопок до міста.

Кумис

Раптово споконвічну тишу порушив потрійний перестук копит. Нас наздоганяв монгол на коні. Ми поспішили звільнити стежку для вільного проїзду, але вершник, побачивши наші торби з грибами, зупинив коня, привітався з кожним з нас за руку, представився, наче той співробітник ДАІ, що зупинив порушника дорожнього руху:

— Сайн байна уу? Менья завут Чултем. Ми спочатку трохи розгубились, тому, що в консульстві нам неодноразово нагадували про заборону, з-за «пожежної небезпеки» вештатись сопками без дозволу. Тому ми, представившись у відповідь і потиснувши руку Чултему, почали щось белькотати, що ми не куримо і сірників у вас нема… Але Чултема цигарки та сірники не цікавили. Вказуючи то на наші сумки, то на свої очі, він жахливим монголо-російським суржиком став умовляти нас викинути гриби, бо «тамхи байна!» та ще й тер свої очі при тому. Ми знизували плечима та крутили головами, гублячись в здогадах.

— Чому тут заборонено збирати гриби? Вони занесені в Червону книгу? Це державний заповідник? Це чиясь приватна власність?

Невдоволений нашою нетямущістю, Чултем зіскочив з коня, взяв з моєї сумки найбільшого боровика, зробив вигляд, що відкусив шматок, відсахнувся, схопився за очі і, витираючи їх, примовляв: — «Тамхи! Тамхи байна»! «Гарах байна» (тютюн або пилюка, вибух).

За два тижні ми вже знали пару десятків монгольських слів і, зв'язавши всю інформацію до купи, ледь не луснули від стриманого сміху; З'ясувалось, що тиждень тому наш новий знайомий, побачивши, що «орос компан» — (руські товариші) збирають гриби, вирішив і собі спробувати, що воно таке. Знайшов великий круглий гриб і вкусив його……Гриб — «гарах байна» (вибухнув) у нього в руках і спорами запорошило все обличчя і очі… На його біду то був переспілий дощовик-порхавка, який вживати, звісно, можна, але коли він ще молоденький… Монгол, добра душа, вирішив і нас попередити про небезпеку… Ледве стримуючись від сміху, щоб не образити доброхота, ми, як могли, заспокоїли його і запросили в гості на грибну юшку, а він, розчулений нашою гостинністю, в свою чергу, запросив нас до своєї юрти на кумис.

— А далеко?

— Нєт, тут, за сопка, сабсєм блізько…

 

 

Ага «сабсєм блізько»… Ми, якось, зовсім не врахували що кінний і піший вимірює відстань по-різному… (Кінний пішому не товариш.) Поспішаючи за Чултемом, обливаючись потом в незвичному для нас високогір'ї, ми невдоволено бурчали один одному:

— Ну на хрена тобі той кумис здався? Вже давно дома були б!

— Так це ж ти перший погодився!

— Ні! — Ти!!!

— Ні! — Ти!!!

Час від часу Чултем повертався в сідлі на наші збуджені голоси і ми замовкали, обдаровуючи його вимученими посмішками… Стежка, попетлявши по схилу, стрімко звернула ліворуч, ліс розступився, а вона подерлась вгору на вершину чергової безлісої вершини…

— Все! — виснажено вимовив я, звертаючись до Сашка. — Більше не можу! Як собі знаєш, а мені ТАКИЙ кумис не потрібен, ось туточки на травичці відлежусь, та й додому поплентаюсь.

Чултем, що неспішно їхав за метрів з десять попереду, наче почув моє скиглення і, раптом, круто звернувши праворуч, зник за буйною поросллю кущів шипшини. За кущами виявився пологий кам'янистий спуск на невеличкий майданчик, на якому стояли дві юрти. Чултем, що вже зіскочив з коня, закличним помахом руки гостинно запросив нас до юрти. Гранично ввічливо ми відмовились, бо від обізнаних колег вже знали, що існує сила-силенна традиційних правил перебування в юрті, порушення яких може серйозно образити хазяїна; на поріг не наступати, по юрті не вештатись, бо там існують заборонені для чужого місця, лівою рукою краще взагалі не користуватись, нічого пильно не розглядати, а тим паче, брати до рук… Щоб не завдати зайвих прикростей ні собі, ні хазяїну, ми всілися на товстелезну колоду, що лежала якраз проти входу в юрту.

Сидимо, відсапуємося. Сашко — спиною до юрти, знявши черевики і шкарпетки, ворушить стомленими пальцями ніг густу прохолодну траву. Я — обличчям до відкритого входу в юрту, спостерігаю як Чултем порається біля кількох молочних бідонів. Ось він відкрив один, другий, понюхав — покрутив головою — щось не те. Відкрив третій і, задоволено мугикнувши і нахиливши бідон на бік, налив жовтувато-білу рідину в неглибоку емальовану каструльку, а потім, викликавши у мене в легкий шок, встромив всі пальці правої руки в кумис, побовтав ними, і витяг звідти якесь сіре клоччя… Знову встромив, знову щось витяг і струсивши те ЩОСЬ на долівку, витер брудну руку об брудний халат… Потім, поставивши на низькій ослінчик дві піали, налив у них кумис з каструльки і, люб'язно посміхаючись, поніс до нас…

Сашко, як я вже казав, сидів спиною до того дійства і розкошував, ворушачи пальцями босих ніг соковиту духмяну траву.

Що робити??? Попередити Сашка? Але про що? Про антисанітарію? Так ми ж знали, куди їхали! Відмовитись від частування? А чого ж перлись у таку далечінь? А, до того, ще й спрага мучить! Ну, не ображати же відмовою щиросердну людину, що нещодавно вже намагалась врятувати нас від грибної «тамхи»……А, будь, що буде, люди ж п'ють!

Прийняли ми запропоновані піали. Випили смачний кислувато-солодкий, наче трохи газований напій. Сашко подякував і попросив ще… Я теж подякував, але від «добавки» відмовився. Незважаючи на те, Чултем, вважаючи, що я соромлюсь попросити ще, приніс і мені… Добрались ми тоді додому, хоч і з великим запізненням, але, слава Богу, без проблем ні зразу, ні потім…

Багато пізніше, вже під час наладки, я розповів цю історію колегам-монголам. Вони, лише плечима знизали:

— А чому ти здивувався? Без баранячої вовни, що її кидають у кобиляче молоко, і кумису не буде!.. Не пройде процес ферментації, молоко не забродить і не стане кумисом.

Добре, що я стримався, не висловив свою відразу до того, що бачив, а от Чултем так до нас і не завітав на грибну юшку. Не схотів, мабуть, ризикувати своїми очима вдруге…

Після того, почали ми з Сашком ходити в сопки по гриби, а потім і по суницю, як на роботу, на другу зміну… Ми приносили здобич, а хлопці мили, чистили та нанизували гриби на товсту волосінь, припасену Степаном для тайменя. В Монголії вологість повітря коливалась в межах 15–25℅, отже гриби висихали до стану, годного для зберігання, за 3–4 дні. В результаті нам вдалось забезпечити наше товариство сухими грибами та, частково, суничним варенням на всю довгу та люту монгольську зиму.

Страшне, бо незвичне…

Якось, під час нашого чергового походу за грибами ми стали свідками кумедного випадку:

Вуличка, якою ми йшли вивела нас за межі міста, ми йшли вже «околицею». Праворуч громадилась сопка, вкрита рідким чагарником з пожухлим на спекотному сонці листям, ліворуч тяглися сірі монгольські обійстя, огороджені високими парканами з ворітьми, прикрашеними монгольською символікою: — переплетеними ромбами, або кільцями. Назустріч нам, дивуючи нас недоречним кольоровим контрастом, наче прибулець з іншої планети, граціозно похитуючись на високих підборах, рухалась жіночка; сліпучо білі джинси та курточка, золотаві кучері, що спадали з-під білого капелюшка з химерно вигнутими полями. На правому плечі шлейка великого білого етюдника-мольберта, що ледь не сягав землі. У лівій руці поводок крихітної, такої ж білої, як її хазяйка, кудлатої болонки — кульки з ніжками… Тільки ошийник вказував де там, у тієї кульки, хвіст, а де мордочка… Вже крутилось у думці питання: якщо пані збиралася «на етюди», то нащо собачку з собою тягла у сопки? Малювати собачку на тлі монгольської природи, чи природу на тлі собачки?

Наші «дотепні» домисли були зруйновані самим брутальним чином: з напіввідкритої хвіртки з лютим басовитим гарчанням вискочив пес «німецько-дворянської» породи з явним наміром пояснити знахабнілій іноземці, що «чужі тут не ходять», тим паче у такому зухвалому вигляді. Жіночка інстинктивно спробувала захиститися мольбертом, і тут сталося несподіване для усіх присутніх; ота пухнаста кулька з пронизливим вібруючим криком:

— «А-а-а-й, а-а-а-й, а-а-а-й!!!» — сміливо викотилась з-за мольберта. Пес вже стрибнув, але цей жахливий лемент, зустрівши його в польоті, змусив пса змінити агресивний намір на різко протилежний. Вже в повітрі псові вдалось якимось чином змінити траєкторію польоту, розвернутися, і, замість кинджальної атаки, впасти, брудним лантухом до ніг білосніжної пані, підкотившись майже впритул до її мольберта. В хмарі пилу, з принизливим, якимсь щенячим скавучанням, пес дременув до рятівної хвіртки, але «не вписавшись у поворот», врізався в один стовпчик, зойкнувши, відскочив, вдарився об другий і, голосячи на весь двір, зник за юртою…

Пес, що вже не раз бував в бувальцях і лева, мабуть не злякався б, але таке, небачене, пронизливо-голосисте створіння бачив вперше… Було чому налякатися…

Ми, не знаходячи слів, здивовано покрутили головами і шанобливо вклонилися художниці і її вірному охоронцю. Так ми познайомилися з сім'єю художників-оформлювачів з Житомира. Багато часу сплило з тієї пори, а ми і досі підтримуємо дружні стосунки.

Заборони і шашлик

Ви спитаєте, чому це ми лише удвох займалися грибо-ягідним промислом? А тому, шановні, що, завдяки нашій пристрасті до фотографії, нам вдалось знайти спільну мову і взаєморозуміння з монгольськими єгерями.

 

З єгерем

Ерденет

Ерденет

Як я вже казав, усім нам строго-настрого було заборонено покидати межі Ерденета. Нас лякали і зняттям премії, і найстрашнішою карою — «висилку додому в 24 години»… Нас кілька раз ловили кінні монгольські роз’їзди, але ми, як я вже казав, легко знаходили спільну мову, пропонуючи сфотографуватись на пам'ять. (Я привіз з собою і необхідні реактиви і, навіть, портативний збільшувач. От, тільки з фотопапером було сутужно, але то вже була проблема замовників). За короткий час, всі місцеві єгері вже добули папір, одержали свої фотографії і стали настільки нашими надійними друзями, що навіть, якось, запропонували кінну поїздку на риболовлю. Я залюбки погодився б, бо з дитинства генетична козацька кров тягнула до коней, але, але…

 

 

Вам доводилось бачити монгольське сідло? То не наше, козацьке, з високою передньою лукою і широкою м'якою подушкою. Монгольське сідло невимовно жорстке, передня і задня лука, майже однакової, ледь не півметрової, висоти з відстанню між ними десь з 20 см. Годі й сподіватись вмістити туди наші, вибачайте, бебехи… Монголи, теж, ніколи не сидять в сідлах. Монголи їздять стоячи, амортизуючи тряску то однією, то другою напівзігнутою ногою, зберігаючи тим свій хребет від ушкоджень. Саме така конструкція сідел дозволила монголам, свого часу, робити тисячокілометрові рейди, та ще й з ходу вступати у бій. Нам, незвичним до такого способу пересування у просторі, не те, що с ходу в бій (риболовлю) — в реанімацію треба було б…

Отже, заборона забороною, але те, «що заборонено бугаю, дозволено Юпітеру», — тобто нашому керівництву та їх сім'ям.

Під час однієї з наших мандрівок, набравши по дві трилітрові банки відбірної суниці, ми вже повертались додому. Раптом легкий вітрець доніс до нас запах диму. Дим мав дивний запах, він звабливо лоскотав ніздрі і викликав рясну слинотечу… Ми здивовано перезирнулися.

— Шашлик? — поділився припущенням Сашко.

— То не наші, — відповів я, — нашим заборонено вогонь в лісі розводити, мабуть єгері розважаються!

— Ну, то ходім, подивимось, якщо наші, то може й напросимось в компанію. Шашличка — страх, як захотілось!

— Ходімо, — погодився я, — тільки швидше, бо от-от слиною захлинусь. Ми визначили напрям вітерцю і пішли на запах, долаючи крутий схил сопки. Запах ставав все виразнішим, все густішим, але, чим ближче ми підходили до джерела запаху, тим невпевненішими ставали наші кроки… Крім запаху до нас вже став доноситись дитячий крик, жіночий вереск та чоловіче бубоніння… За кілька десятків метрів ми видерлись на вершину і перед нами відкрилася неглибока безліса балочка, де стояв автобус, оточений двома десятками дорослих і дітей різного віку. Палало одне багаття, а на вугіллі другого смажились шашлики.

— Ну, от! — пошепки вимовив я. — Поїли шашличків… Нам не можна і пачку сигарет в кишені тримати, а вони — он що витворяють! Це ж саме через них і ми, наче в концтаборі живемо… Пожежна небезпека! Пожежна небезпека!..

— Не переймайся, — так же пошепки відповів Сашко, — зараз ми відновимо справедливість… Не встиг я і слова сказати, як він, склавши долоні рупором, видав довгий ведмежий рик. Якесь «Е-е-е-е-е» — басовите і з вібрацією…

Святковий шум в балці миттєво вщух. І діти і дорослі завмерли, як в гоголівському «Ревізорі». Набравши повні легені повітря, Сашко видав ще більш страхітливий рев, в який вклав всю жагу шашлику і жаль на нездійсненність свого бажання.

— О, Боже! — з жахом подумав я, — за кермом машин завжди монголи, а вони ж без німецького карабіну зразка 1939 року у сопки не їздять!.. Що, як водій зараз розпочне полювання на «ведмедів», або відкриє пальбу по кущах наосліп, «на звук»…

В балці зчинився страшенний переполох. Плакали діти. Істерично верещали жінки, збираючи своїх чад. Чоловіки вихоплювали пляшки «антистресівки» з повного ящика і, забувши загасити багаття, бігли натовпом до автобуса. Ось всі з'юрмилися біля машини, заважаючи одне одному дістатися всередину. Автобус вже рушив, коли з кущів вибіг кремезний дядько підтримуючи обома руками розстібнуті штани, щосили волаючи — «Па-да-жді-тє-є-є! Па-да-жді-тє-є-є!!!»… Автобус злегка пригальмував, дядько вскочив, дверцята зачинилися і автобус, здіймаючи куряву, помчав геть з балки.

Дивні люди! Чого було тікати? Хіба важко зрозуміти, що від того гармидеру та галасу, що ви підняли, у ведмедя, з переляку, мала статися діарея, не гірша, ніж у того дядька… Ми ще трохи полежали, розмірковуючи, чи нема в кущах ще однієї жертви Сашкової боротьби за справедливість, і пішли збирати трофеї…

Якби було бажання а, особливо, трохи інший менталітет, Сашко міг би на знанні «ведмежої мови» непогано заробити; залишився і одяг, і дитячі іграшки, і посуд. Лишилось 8 пляшок вина і лише 2 пляшки горілки. На гілляці гойдався забутий фотоапарат, а над вугіллями вже почав підгорати шашлик на десяти шампурах…

— Зверни увагу на головний приорітет цих високоповажних керівників, які в тяжких роздумах вигадують такі норми поведінки підлеглих, щоб вони їм не заважали «культурно відпочивати» до поросячого вереску, влаштовувати лісові пожежі та інші неподобства робити. — З огидою оглядаючи «поле бою» зауважив Сашко, — між іншим; вони і речі свої кинули, і товариша в кущах залишили, та й діточок своїх, аби не жінки, кинули б напризволяще, а от горілочку, майже всю «від ведмедів» врятували!..

— Давай, Сашко, поки вони не оговтались і не повернулись сюди зі зброєю, припинимо філософствувати, врятуємо шашлик, та й підемо, чимшвидше, геть.

— То які проблеми? Вино є, закусь є, приступаємо до порятунку шашлику!

— Ні, Сашко! Так не годиться! Не треба слідів наших залишати! Ми ж ведмеді! А хіба ведмеді вино п'ють?

— Ну, тоді давай хоч би ту, розкорковану оприходуємо, бо як же шашлик «насуху» полізе в горлянку? А потім перекинемо, наче вони самі іі й перекинули…

— Коли ти діло кажеш, Сашко, з тобою сперечатись безглуздо, — погодився я і ми взялися за порятунок шашлику…

Завантаживши наші «трюми» понад ватерлінію «врятованим» шашликом і загасивши вже, ледь жевріюче багаття «підручними засобами» ми, як дві конкістадорські галери, вщерть наповнені скарбами Нового Світу, рушили хвилями сопок у зворотну путь. Вже перед самим входом у місто Сашко спинився і сказав:

— А знаєш, є така приказка — «що знають троє, те знає й свиня»…

— Не хвилюйся, — відповів я. Третього не буде! Свиня, що легко могла з перепою підпалити монгольську тайгу, лишиться без інформації…

…А наступного ранку по міському радіо було оголошена, крім пожежної ще й «ведмежа» небезпека… Отже заборона, завдяки нам, подвоїлася, і вже стосувалась не лише рядових радянських спеціалістів, але й «власть імущіх».

Минуло, по тому, майже 35 років. Не гнівайся Сашко, що я порушив нашу угоду. Впевнений, що тепер вже ніяка, навіть дуже інформована свиня шкоди тобі не заподіє!