автордың кітабын онлайн тегін оқу Монгольськими шляхами
Володимир Кривенко
Монгольськими шляхами
Не можна двічі увійти в одну і ту саму річку. Ніхто вже не зможе побачити і відчути те, що побачив і відчув автор. Володимир Кривенко хоче поділитися не лише фактами, а й відчуттями.
Пропонуємо вашій увазі кілька нарисів про дворічне відрядження письменника до Монголії (1983–1985 рр.). Звісно ріка часу змінює не лише береги, але й навколишній ландшафт. Нині там, як і у нас, все змінилось невпізнанно.
Сподіваємося, вам буде цікаво порівняти те, що є нині, з тим, що було колись, з тим, що колись бачив і відчував Володимир Кривенко…
Про автора
Народився я в 1944 році на вже звільненій від тимчасово окупованої фашистами території, яка втім через 42 роки буде знову окупована — на цей раз «мирним атомом» і вже назавжди…
Моє навчання в першому класі відбувалося в Ірпінській школі — простій сільській хаті, де в одному приміщенні одна вчителька, Людмила Артурівна Мельгайл, викладала одразу учням трьох класів.
— Перший ряд парт — мій перший клас, середній ряд — другий клас, третій ряд — третій клас. Ми писали палички, клацаючи сталевими перами № 11 в фарфорові чорнильниці, безжально вкриваючи кляксами свої зошити. Середній ряд вже досить жваво і писав і читав, а третій, о-о-о, третій! — То, вже, взагалі були академіки! Вони і тримались від нас окремо.
Опалення у школі було пічне. За тепло, за наявність чорнила в чорнильницях-невиливайках і за порядок на перервах відповідав дід Степан. Кожен ранок для нас починався з вимірювання спеціальною паличкою, рівня чорнила в кожній чорнильниці і невдоволеного бурчання діда Степана:
— І куди ви те чорнило діваєте? П’єте його, чи що?
Подейкували, що те чорнило, якийсь час, він робив власноруч, добуваючи його з, назбираних восени кульок, що виростали на дубовому листі. А розливав чорнило по чорнильницях з фаянсового німецького кухлика-поїльника з довгим носиком, яким дуже дорожив.
«Вдобства» знаходились в двокамерній дощатій будівлі в дальньому кутку шкільного двору. Дорогу від школи до «вдобств», крізь снігові замети, доводилось прокладати теж дідові Степану…
Втім, ці, найяскравіші мої спогади про школу, стосуються лише мого першого року навчання. Країна швидко долала воєнне лихоліття, і для навчання в другому класі, нас вже перевели в нову, велику, двоповерхову будівлю, де я і навчався до переїзду батьків до Києва в 1955 році.
Скільки себе пам’ятаю, завжди не вистачало мені часу на те, до чого линула душа. Лише надія гріла:
— От закінчу школу, тоді… …А тоді був інститут…
— От закінчу інститут… От одержу диплом, а тоді… А тоді була робота. Жива, цікава, захоплююча, бо став я інженером-налагоджувальником засобів автоматизації.
…16 років безперервних відряджень і по Союзу і за межі… Об’їздив я пів Союзу, побував і в Польщі, і в Єгипті, і в Монголії.
Все, здавалося б, чудово! І вітер мандрів, і неабияке відчуття власної, особистої корисності і для людей, і для країни…
А колектив! Ніде я не бачив більш дружнього, більш згуртованого колективу, ніж в наладці. То, багато років, була моя друга сім’я.
Але, але… Як виявилось, сидіти на двох стільцях одночасно — неможливо. І діти підростали без батька, і дружина, практично, мати-одиначка… Довелось переходити на «осідлу» роботу. На ній я і перетнув «омріяний рубіж» — пенсію.
Для когось, можливо, це період вільного часу і довгоочікуваної свободи, а для мене знову ремонтно-відновлювальні роботи, тепер, переважно, вже власного організму…
Втім, те, що було, нікуди не зникло. Воно назавжди зі мною. Прийшов час збирати розкидане каміння — підсумовувати минуле у вигляді мемуарів.
Вперше до Монголії
Для остановки нет причин —
Иду, скользя…
И в мире нет таких вершин,
Что взять нельзя!
Среди нехоженых путей
Один — пусть мой,
Среди невзятых рубежей
Один — за мной!
В. Высоцкий
Майже півтора десятка років прослужив я під звитяжними прапорами мого рідного «Оргхарчопрому», перехрестивши шляхами своїх відряджень значний шмат території Радянського Союзу. І, хоч вже звично стало жити «кілометрами, а не квадратними метрами», наближався час шукати умовно — «тиху гавань», але, перед тим, як кинути якір в тій «гавані», дуже хотілося прикрасити буремну частину своєї біографії «вишенькою» у вигляді закордонного відрядження.
В той час, для налагоджувальника, Захід існував лише у вигляді Польщі, Чехословаччини, Болгарії, та й то тільки для найбільш наближених до еліти осіб. Іншим, потенційним «нєвозвращєнцам», можна було розраховувати лише на Схід…
Я пройшов іспити на знання політичного і державного устрою і Бангладеш, і Кореї, а для можливого виїзду у В’єтнам, навіть, таку медкомісію подолав, порівняно з якою, медкомісія в ПДВ — дитячий садок… А потім з півроку годівля жданиками:
— «Ждітє», «ждітє», «ждітє»…
…Весна 1983 року була в розпалі. Наближалось літо, відпустка… Очікуючи тих «ждаників» і, майже, втративши надію на здійснення заповітної мрії, закінчив я курси судноводіїв маломірного флоту та придбав моторного човна.
Семиметровий красень з чотирма спальними місцями обіцяв мені незабутню відпустку на Дніпрі та Десні з сім'єю… Пройдені ходові випробовування, складені плани майбутньої подорожі… І раптом…
…І, раптом, пропозиція: — відрядження в Монголію… На збори чотири дні… Сім'я може виїхати за місяць, а ти — зараз. Не встигнеш — твої проблеми, чекай далі,бо в потилицю дихають конкуренти…
— Встигнеш?
— Встигну! Встигну! Хай, хоч що!
Хай, хоч Монголія! Краще синиця в руці, ніж оте чекання…
В роки «розвинутого соціалізму» абсолютно всі питання тим чи іншим чином міцно зав’язувались через Москву. Закордонні відрядження не були виключенням. Якщо працівник установи в місті Іркутську одержував відрядження в будь яку країну (візьмемо для прикладу Монголію), він обов’язково мусив спочатку витратити 4 доби щоб дістатися до Москви, там за 2–3 дні оббігти силу силенну кабінетів, підписати купу паперів, пройти кілька установчих співбесід, здати свій і одержати закордонний паспорт, одержати, нарешті, трохи валюти, квиток, 30 карбованців, щоб не жебракувати під час зворотного шляху, і вже тільки тоді міг їхати повз свій рідний Іркутськ в Монголію… Приємного в тім було мало, але найнеприємніше чекало ту людину через рік на зворотному шляху.
Цей працівник не мав права завітати до своєї домівки, обійняти діток, жінку, батьків, після тривалої розлуки, бо зобов’язаний був, спочатку, виконати святий обов’язок: — Все, що робив рік тому зробити знову, але в зворотному напрямі…
Знову, спершу, завітати до Москви, знову здати закордонний, та одержати внутрішній паспорт, відзвітувати за відрядження, і т. д., і т. п., і тільки тоді вже повертатися до своєї домівки. Порушення цього правила вважалося за злочин. За це вже не засилали в концтабори, не розстрілювали, але можна було стати «невиїзним» назавжди…
Нам, київським налагоджувальникам, можна сказати, географічно поталанило. Наш шлях до Монголії, що в прямому, що в зворотному напрямі, все одно пролягав через Москву.
…Пройдені всі медкомісії, зібрані всі необхідні папери, що давали надію нашому шановному керівництву сподіватися, що серед нас немає потенційних «нєвозвращєнцев», упаковані в валізи та непідйомні рюкзаки власні речі, прилади та інструменти, придбані квитки до Москви, і от, нарешті, ми, в оточенні дружин, дітей, родичів та друзів, в якомусь жвавому отупінні, ще не зовсім усвідомлюючи реальність події, що невблаганно наближалась, стоїмо на пероні, очікуючи потяг в невідоме.
Вперше в житті везу у відрядження такий вантаж і тому змушений скористатися послугами носильника. — Вже несила було дістатися до вагону самотужки.
Носильник Анатолій був справжнім фахівцем, майстром своєї справи.
— Номер потягу? Номер вагону? Швидко завантаживши візок, він бадьоро покотив його до переїзду через колії. Виїхавши на потрібний перон Анатолій на мить зупинився, примруживши око зміряв поглядом відстань і, сплюнувши недопалок на рейки, рішуче рушив вперед. За кілька десятків кроків він знову зупинився, ще раз змірив оком одному йому відомі орієнтири і остаточно впевнившись в правильності своїх дій, став знімати мої речі з візка.
— Може зачекаємо прибуття потяга, щоб я на стрибав зайчиком по перону з цими валізами?… нерішуче запропонував я. — За простій я заплачу! Анатолій скоса зиркнув на мене, в очах спалахнули веселі іскорки:
— Батько знають, що кобилі роблять… Нікуди ти не стрибатимеш, я ж бачу, що ти не Жаботинський і не Піддубний. Вагон зупиниться тут, і тамбур буде тут. Він двічі тицьнув товстелезним пальцем, вкритим рудим волоссям в рейки навпроти мого багажу.
Приємно мати справу з фахівцем: він так вдало розвантажив мої речі, наче вимірював відстань рулеткою…
Побратимам же моїм поталанило набагато менше. Їм довелось-таки перестрибувати через колії, з першої аж на дев’яту, та бігти вздовж потягу в пошуках потрібного вагону. Добре, що вони мали багато помічників і за 10 хвилин до відправлення потягу, ми вже розподілили все своє майно по полицям, не забувши при тому залишити найпотрібніше в дорозі на видноті.
Все, порядок, виходимо з вагону, розходимось, кожен в своє коло.
Я, в якомусь отупінні смалю цигарку за цигаркою, дружина все просить кинути палити, я щось відповідаю, запалюючи нову цигарку, даю якісь вказівки, вислуховую побажання. Все, як крізь вату… Якось не так уявляв я собі прощання на цілий рік.
Щось кричить провідниця… А-а-а! Ось — ось маємо рушати! Поспішні потиски рук, поспішні цілунки, біжимо в вагон, швидко відкриваємо вікна, висовуємо голови, руки. З вокзальних репродукторів лине марш «Прощання слов’янки», і тільки тут починає доходити…
Тепер все, що було, було в минулому. Валера стоїть з очима, повними сліз — з перону махає йому крихітним рученятком маленький синочок. Сашко лишає хвору маму, в очах туга, як там вона? Чи дочекається? З такої далі — сім тисяч кілометрів ні допомогти, ні, навіть, щось порадити…
Як це мені добре знайоме… Нещодавно і я, від’їжджаючи в чергове відрядження, прощався з батьком, не знаючи — чи не назавжди… Серце постійно стискувала тривога. За життя батька мені про загранку і думка не спадала. Тепер йому моя допомога вже не потрібна…
Дивлюсь на Сашка і не розумію, це з його боку героїчний вчинок, чи фатальна помилка. А з мого боку це що?
На душі гидотно, мабуть тому, що відчуваю, як душа моя, звикаючи до постійних розлук-зустрічей поволі черствіє…
«Душе моя убогая!
Чому ти сумуєш?
Чому марно плачеш?
Хіба ти не чуєш,
Хіба ти не бачиш?»
…І чує і бачить… але якось не так, як хотілося б…
Радіє майбутнім пригодам, мабуть, лише один Вітя, він щиро радіє розлуці з своєю сварливою, гонористою жінкою. Аби не люди навкруги, він, здається, замість кволих, прощальних помахів руки, радісно тицяв би дулі на згадку своїй судженій…
Щоб якось розвіяти сумні думки Сашка та Валери, починаю розповідати про свою останню ніч перед від’їздом, яку ми провели з Оленою на запрошення Діми Клименко, полюючи біля мосту ім. Патона на сомів.
О-о-о! — То була ніч, повна пригод. Я ніколи раніше не ходив на сомів, навіть не уявляв, що таку екзотичну рибу можна зловити на гак розміром майже з долонь. З допомогою досвідчених рибалок нам з Оленою вдалось витягти двох чималих сомів, десь за півтора кілограма кожен. Результат, звичайно потішив, але головне було в іншому:
— Ніч на Дніпрі, багаття, товариство, напружене чекання дзвоника…
Дзвоник… Кидаюсь до спінінга. Вигуки:
— Не чіпай! Рано, він ще не взяв!.. А спінінг вигинається дугою і нема сил втерпіти…
— Не чіпай! Рано!
— Де там рано! Хапаю, смикаю, тягну… Пусто…
— Зараз зв’яжемо і в кущі закинемо, щоб рибалити не заважав!.. Це ж знову треба заряджати гак новою порцією черв’яків, сідати в гумовий човен і в повній темряві завозити той гак метрів за сімдесят, в яму, координати якої знає тільки Діма…
Завезли, чекаємо… За якийсь час вудлище знову гнеться дугою. Дзвоник аж на тому березі чути… Всі насторожено дивляться в мій бік. Мене аж тіпає, але тримаюсь… Вудлище поволі розгинається, дзвоник замовкає… Тиша…
— Все, дочекалися, — з гіркотою вимовляю я, але Діма застережливо піднімає вказівний палець…
— От, саме тепер, будь уважний! Тільки дзенькне — зразу тягни!!! Потяглись хвилини напруженого чекання, і коли я вже, майже, втратив надію, вудлище ледь-ледь здригнулося, навіть дзвоника не чутно було.
— Тягни!!! — вирвалось одночасно з кількох горлянок. Не сподіваючись на мою реакцію, Діма першим підскочив до спінінга, підсік, і тільки потім віддав мені його:
— Тягни, тільки обережно, дай сомику трохи погуляти, як схоче….
…Ніч, повна хвилювань та рибацького азарту, схід сонця на Дніпрі…
Дякую тобі, Дімо за ту незабутню ніч, за мій останній, в 1983 році схід сонця на Дніпрі, в Україні…
…Лиш тільки почало сутеніти, потяглися хлопці за клумаками з провізією. Валера запропонував:
— Давайте з’їмо спочатку мої яйця, бо вони напіврідкі і довго не стоятимуть! Сашко засміявся:
— Ніколи не чув щоб яйця стояли…
— Під загальний сміх компанії витяг свого сидора і я.
У мене був лише окраєць хліба і велетенська качка, нафарширована яблуками і засмажена Оленою власноручно.
Коли я поклав на столик і розгорнув це диво, хлопці мовчки перезирнулись, відсунули свої припаси і взялись за качку. Проковтнувши пару шматків Вітя задумливо промовив:
- І чого б це я їхав казна куди від такої дружини… Хлопці дружно підтримали Віктора, а Валера висловив загальну думку, що підводила риску: — Дурний мабуть… На тому й порішили… Зосереджене хрумтіння знову порушив Віктор, він зненацька різко поклав недоїдену ніжку на стіл і закричав:
— Покладіть, покладіть, кому кажу! Покладіть все на стіл і не чіпайте а ні крихти! Так же не можна!
— Вітьок, в тебе десь вавка відкрилася? Обережно запитав я.
— Сам ти вавка! — вигукнув Вітя, — якщо не розумієш, що це дичина і не проста дичина, а ВО-ДО-ПЛА-ВА-Ю-ЧА! А де ж їй, бідній, плавати, коли пива нема? — Ми зітхнули з полегкістю — Вітя в нормі, це добре, але ж пива таки нема… і всім нам раптом так страшенно закортіло пива, що ми без жалю відклали свої недоїдені шматки і стали чекати першої-ліпшої зупинки.
«Першою-ліпшою» зупинкою був Конотоп, де ми простоявши близько чотирьох годин, встигли комфортно розмістити «водоплаваючу» дичину в персональних басейнах з пивом і полягали спати.
Вранці з'ясувалося, що потяг, що йшов попереду нас, десь на перегоні зіткнувся з кількома вагонами товарняка, які відчепилися…
— Знаково подорож починається, — подумав я; — поки ми купали качку в пиві, десь тут, зовсім поблизу, можливо, гинули люди…
Москва… Ну, про неї і згадувати не хочеться. — Людський мурашник. Всі кудись біжать, удаючи страшенну зайнятість. Неможливо зупинити людину, щоб про щось запитати. А, навіть, коли це, якимось чудом і вдасться, одержиш, як правило, недбало кинуту через плече, неправдиву інформацію і ще будеш жалкувати, що мав необережність запитати…
Мені вже багато раз доводилось бувати в Москві проїздом в Ярославль, де працював більше року на новобудові, і я на власному досвіді знав, що зорієнтуватись в московських лабіринтах можна лише за допомогою міліції.
Я не шуткую. Не було жодного випадку, щоб міліціонер детально не пояснив як дістатися до потрібного місця. Московські міліціонери знали своє місто не гірше за таксистів.
У кожного з нас був подвійний контракт. Монтажний і налагоджувальний. Кожен — по півроку.
Річ в тім, що посилати людину на рік без сім'ї, на думку нашої законотворчої системи, негуманно і небезпечно — (тестерон краником не прикрутиш)… Але з сім'єю — не економічно… А от, відрядити на рік, але за двома контрактами — цілком нормально! Клерки харчового міністерства, таким чином обминули закон та заощадили на утриманні наших сімей. Отже, підтримуючи гасло «дарагого Лєоніда Ільіча»
— «Економіка должна бить економной», нам довелось добряче побігати між тими двома конторами і вислухати чотири нудні, стандартні лекції про те, що ворожі буржуазні служби тільки про те і мріють, як би видурити у нас будь-який документ з ГЕРБОВОЮ печаткою, як шантажем та підкупом бажають зробити з нас антирадянських агентів… Ну, словом, майже за Висоцьким: — як має себе поводити радянський інженер за кордоном…
Москва… Носильник, таксі, приймальник камери схову в Ярославському вокзалі, сановні, високоповажні клерки державних установ… Усі зазирають в наші кишені, усі чогось хочуть, але у нас там лише міцно складені дулі… Не на курорт їдемо…
Даруйте, з вашого дозволу, ці три дні столичних митарств я випущу з оповідання не тому, що їх не було, чи вони, за давністю літ забулись, а тому, що і вам не цікаво буде проте читати, і мені не дуже приємно згадувати ту бюрократичну тяганину по десяткам кабінетів за автографами вищезгаданих сановних клерків, що були наділені владою «пущать-нє-пущать». До того ж, кожен з тих клерків вважав своїм святим обов'язком провести з нами (крім чотирьох офіційних, ще й свою, приватну) «установчу бесіду» про повальну епідемію туберкульозу і сифілісу в Монголії, про наркоманію і алкоголізм та крадіжки, які Радянська влада своїм громадянам не пробачить, а головне — про небезпеку «підлих проісків імперіалізму» що давно вже «одягнувши овечу шкуру», чекають на нас в засідках, мріючи перекупити за свої бридкі доларові срібняки честь і гідність РАДЯНСЬКОЇ ЛЮДИНИ…
З Києва до Москви нас приїхало четверо, в Союззакордонпоставці до нас приєдналось ще двоє; один з Тбілісі, один з Омську. Грузин Аліко, миттєво вирішив проблему камери схову на Казанському вокзалі, знайшовши там земляка. Оміч Степан був, на відміну від нас, з легенькою сумочкою, бо валізи до потягу йому мали піднести в Омську.
Степан виявився гарною, товариською людиною, а оскільки він не був обтяжений власним вантажем, то дуже активно допоміг кожному з нас впоратись з нашим. Отже розмістились, забивши рюкзаками-валізами майже весь простір в купе, включаючи прохід між лавками. Спустити ноги з полки було просто нікуди, а щоб вийти з купе доводилось йти по лавці, спираючись руками об верхню полицю.
Провідник намагався здерти з нас бакшиш «за перевищення дозволеного вантажу» але ми сказали йому, що вантаж не наш, і хай йому Закордонпоставка відшкодовує те перевищення… Провідник погодився не чіплятися до нас, якщо ми пообіцяємо нарубати в тайзі дров для титану… Ми здивувалися, але погодились.
Отже рушили. В дорогу ми взяли ящик сухого вина і ящик газировки «Тархун». Ми планували випити «Тархун» в дорозі,а вино, збирались зберегти на новосілля, але ж їхали ми п'ять діб і практика з теорією різко розійшлась…
Спека… Страшенна червнева спека і невимовна духота… Раз у раз змушені ми були вгамовувати спрагу «сухоньким», розбавляючи його «Тархуном»…
…В Монголію приїхали два ящики з порожніми вже пляшками…
Отже завантажились, їдемо!
Нікому з нас ще не доводилось перебувати в купе потягу більше доби, отже до деяких фізіологічних особливостей в далеких переїздах ми були зовсім не готові; — Помити окремі дрібні (порівняно з ходовою частиною) деталі організму, що природою розташовані трохи нижче пояса не викликало великих проблем. Це нескладно було зробити в туалеті теплою водою навіть при швидкості потягу, що на Транссибірській Магістралі перевищувала 100 км/год., а от як привести до ладу пропітнілу, з ароматом старого оселедця, верхню частину того ж організму?
Вихід був знайдений наступної доби, коли вищеописаний аромат став вже їсти власні очі, і вже незручно було на обід до ресторану ходити, хоча і від інших відвідувачів ресторану теж не «Chanel № 19 Poudre» відгонило…
Нам дістався останній, вісімнадцятий вагон і тому, вся пилюка, піднята попередніми вагонами, була наша. З зачиненими вікнами — не було чим дихати, а свіжий вітрець був рудувато-сірого кольору… До того ж передні вагони слухняно котилися за тепловозом, а наш грайливо матлявся, як той хвіст собачий. Склянки з чаєм по столу, як живі, навперейми бігали, червнева спека змусила нас тримати вікна по обидві сторони вагону відчиненими… Постільну білизну в кінці рейсу ми вже називали не білизною, а сіризною, а то й чорнизною… І все ж попри ці всі недоліки, як виявилось, наш вагон мав незаперечну перевагу перед іншими вагонами!
Ми вжене сподівались на прихильність до нас захисника подорожуючих св. Миколая, але те, що ми помилково вважали неприхильністю, насправді виявилось турботою!
Наш, останній вагон потягу, на всіх станціях спинявся біля гідрантів, з яких подавали воду, поповнюючи вагонний запас.
На другу добу мандрівки наш провідник, на наше прохання, облив з того гідранту наше замурзане вікно і у нас, в усіх одночасно сяйнула думка: — якщо вікно можна, то чому б і нам не спробувати? Правда, вода крижана, навіть скло з нашого боку туманом вкрилося… Але ж ми налагоджувальники! Нам не звикати долати непереборні труднощі!
Ми створили щось подібне артилерійському розрахунку: під час тривалої зупинки ми, не поспішаючи, ніби гуляючи, обходили наш ешелон ззаду. Один, сторожко оглядаючись, йшов до гідранту, другий розкручував і тримав шланг, третій — мило, рушник і спортивну куртку четвертого, а четвертий мився під таким крижаним струменем, що аж дух перехоплювало… За кілька хвилин, (яких нам цілком вистачало) лунала триповерхова лайка станційного робітника, що загрозливо наближався… Кран миттєво закривався. Той, хто тримав шланг і той, хто тримав рушник і одяг, швидко витирали і одягали купальника і, поки станційний матюкальник добігав до гідранта, ми вже, оббігши ешелон, змішувались з синьо-спортивним натовпом пасажирів на пероні. Через кілька годин, під час наступної зупинки, ми повторювали акцію, зміщуючись на один номер розрахунку: — той хто мився вже крутив гідрант, а той, хто тримав одяг і рушника — мився. І так далі, три дні поспіль, по колу…
Нам невимовно поталанило ще й в тому, що на вокзалах всіх великих міст, крім Ярославля, Новосибірська, Омська і Тайшета, наш ешелон, чомусь, заганяли на запасні колії, де ми могли «приймати ванну» майже безперешкодно.
А ще, перевага нашого, останнього вісімнадцятого, було в тому, що він був обладнаний «телевізором»- віконечком в задній двері тамбура. Це був і штаб, і клуб знайомств, і курильний салон. «Клуб» працював 24 години на добу. Кожен новий відвідувач, привітавшись, неодмінно питав:
— Ну, що там сьогодні показують? Відповідь, протягом п'яти діб була незмінною:
— Юрій Сенкевич — «Кіноподорожі»… Якщо питання задавалось вночі, до діалог продовжувався таким чином:
— А чому чорно-білий?
— Та, щось зіпсувався. Послали за майстром, обіцяв вранці прийти — справити… Вранці «картинка» вже була знову кольорова…
Була у нас ще одна втіха: — ранком другого дня мандрівки, нещільно зачинені двері купе рвучко розсунулись, і на порозі з'явився… Півторарічний Микита Сергійович Хрущов… Тобто точна його копія в масштабі 1:4.
Коротесенька стрижка, вишиваночка, заправлена в широченні, майже козацькі шароварчики, носик картопелькою, руки в боки, грізно насуплені брівки, навіть крихітна щілинка між передніми зубками…Обвів присутніх допитливим, суворим поглядом… Промовив, зневажливо скрививши губки, осудливо киваючи голівкою:
— Та-а-ак!.. І вийшов з купе. Заторохкотіли двері сусіднього купе и за хвильку почулося вже знайоме:
— Та-а-ак!..
Ми здивовано перезирнулись:
— Що це було???
— Що б це не було, — першим отямився Сашко, — а щось треба робити. — Хлопці, у кого цукерки є?
— Десь, у мене, — згадав я, нишпорячи по кишеням рюкзака, що займав ледь не третину моєї верхньої полиці. Дістав пакетик і простягнув Сашкові, що стояв на порозі в очікувальній позі.
«Микита Сергійович» вже зволили завершити ранковий обхід і неквапливо поверталися до свого купе. Сашко зустрів його низьким поклоном і запропонував кілька цукерок, однак «Микита Сергійович», поблажливо посміхнувшись, рішуче відкинув Сашкову пропозицію, заперечливо похитавши голівкою і, гордо обійшовши Сашка, попрямував своєю дорогою…
— Таможня мзду не бере, — розгублено констатував Сашко.
— Це тому, що йому, мабуть, за державу прикро, — висловив здогад я, — все ж це не абихто, а сам «Микита Сергійович», хоч і у вигляді інкарнації…
«Микита Сергійович» додав приємної турботи і нам, та й, майже всім мешканцям нашого тимчасового пересувного дому; на кожній станції, крім тих де ми були зайняті «душем Шарко» з гідранта, або, якщо дозволяв час і після «омовєнія», ми прискіпливо оглядали станційні кіоски в пошуках гарних цукерок, печива, або достойної уваги «Микити Сергійовича» іграшки.
Марні були всі наші зусилля, «Таможня» до кінця подорожі була непохитною і від «мзди» навідріз відмовлялась. Довелось шукати обхідні шляхи — познайомитися з мамою і старшим братиком «Микити Сергійовича» (не пропадати ж «мзді»)!
Майже все жіноцтво вагону, знічев'я наслідувало наш приклад і, коли ми прибули до Ерденету, коробка від Денисових чобіток (таке було дівоче ім'я «Микити Сергійовича»), не зважаючи на протести Денисової мами, була вщерть заповнена цукерками, а столик окупували машинки, солдатики, два пістолета з кулями-присосками і великою кедровою шишкою…
Про шишку треба розказати окремо; на третій день мандрівки, вранці, провідник, розносячи чай, завітав до нас і спитав, чи не забули ми свою московську обіцянку відробити безкоштовний провіз багажу ударною кількахвилинною працею на «лісоповалі»… Чесно кажучи, угода була такою дивною, що прийнявши її за жарт, ми таки забули про те… Провідник не жартував. Десь, близько обіду, ешелон мав зупинитися на п'ятнадцять хвилин серед тайги. Я вже не пам'ятаю дійсну причину тієї зупинки, але всі провідники вагонів вирішили використати її для економії вугілля в топках титанів. Провідник видав нам дві гостро наточені сокири і ножівку, попередивши, що після десятої хвилини машиніст дасть гудок, а після третього гудка — на п'ятнадцятій хвилині — рушить…
Сказав, що турбується так за нас, щоб ми не відстали, бо сокири втрачати шкода…
За півгодини до очікуваної зупинки, ми вшістьох зібралися в тамбурі з «телевізором», як група спецназу, що має звільнити заручників. Провідник витяг зі свого купе складну драбинку, відкрив двері, підняв і поріг. Тепловоз дав попереджувальний гудок, і потяг, через кілька хвилин, зупинився. Провідник опустів драбинку долі і ми позіскакували на насип, розмахуючи сокирами, як індейці томагавками, перебігли п’ятидесятиметрову зону відчуження та почали енергійно вирубувати сухостій. Страх відстати від потягу примножив наші сили і ми встигли зрубати і принести до відчинених задніх дверей з «телевізором» два чималих сухих деревця і купу товстих гілляк ще до першого гудка.
Потяг вже рушив, а ми ще близько години втягували через задні розчинені двері і розпилювали деревця і гілляки на чурбачки. Наша здобич була оцінена в пів куба деревини. Провідник радів, мов дитя, і пообіцяв годувати нас чаєм з цукром і лимоном (!!!) аж до Ерденету.
— А як же шишка? — спитаєте ви…
— А що шишка? — Знайшли, помилувались і віддали в фонд «Микити Сергійовича»… Просто, аби не було тієї дивної і несподіваної зупинки в тайзі — не було б і шишки.
Вечоріло, потяг наближався до Іркутська — міста, де кілька років навчався і жив наш Віктор. З кожною годиною наш розсудливий і поміркований, від натури, Віктор, робивсь все більш знервованим і неврівноваженим. Кожні 10–15 хвилин він, долаючи барикаду з наших валіз, що громадились просто у проході, вискакував у коридор, біг до «телевізора», намагаючись побачити знайомі місця і нескінченно перепитував у провідника, чи не спізнюється, часом, потяг. Потім зігнав Сашка з верхньої полиці, щоб краще побачити рідний Іркутськ через відчинене вікно. Здавалось, він погодився на закордонне відрядження лише для того, щоб ще раз, хоч одним оком, хоч краєм ока, побачити місто своєї юності.
Доля виявила свою неприхильність до Віктора двічі;
По-перше, прибули ми до Іркутська вже в сутінках, а по-друге — обабіч нашого потягу стояли нескінченні ряди брудних товарних вагонів… Десь був підземний перехід у місто, але Віктор не зважився скористатись ним, аби не відстати. Вечір видався безхмарним, отже, навіть, заграви від вогнів міста ми не побачили.
Під час нашої мандрівки нам зустрілись десятки кинутих сел. Особливо багато було їх за Уралом. Перед тим в Союзі провадилась кампанія по тотальному знищенню «неперспективних сіл». Нас дивувало, як можна було вважати села, розташовані безпосередньо біля залізниці неперспективними? Ну, нехай десь в безлюдному степу, в глухій тайзі. Без доріг, світла, засобів зв'язку… Але, вздовж Транссибірської магістралі!.. А пункти по збору ягід, грибів, кедрових шишок? Турбази, нарешті! Хіба то не перспективно? Люди ж заснували ті поселення десятки, а то й сотні років тому, не зважаючи не те, що комусь в Кремлі вони згодом видадуться «неперспективними«…Ну, звичайно, набагато легше щось зламати, або заборонити ніж збудувати чи організувати… На тому стояла і стояти вічно збиралась Радянська влада…
…Тому і не встояла…
Час від часу за вікном проносились добротні, вже почорнілі від часу дерев'яні зруби з хитромудро різьбленими фронтонами, зірваними дверима і вибитими вікнами…
— Ти не розстроюйся, Вітьок! Мабуть, коли тебе тут не було, і твій Іркутськ визнали безперспективним, або перенесли кудись ближче до цивілізації, - висловив припущення Валера.
— А, от, я вб'ю тебе зараз і на рейки викину, тоді в некролозі прочитаєш — на рейках вокзалу якого міста тебе знайшли — хмуро пообіцяв Віктор.
— Ой, не слід цього робити, Вітю, бо коли за присудом Іркутського народного суду ти відсидиш своє і вже старим дідуганом вийдеш на волю, то на поминках душі невинно убієнного раба Божого Валерія вдавишся солоним огірком, і тебе ніхто добрим словом не згадає…
— Годі тобі, Валера, — втрутився я. — Не гоже топтатися брудними чоботами по кришталевій мрії Віктора. Може він і в наладку нашу влаштувався, і пропрацював в ній більш ніж десять років, щоб проїздом в Монголію Іркутськ побачити! Мало того, що йому замість краєвиду рідного міста, чи, хоча б, його вокзалу, — брудні вагони показали, так тут ще й ти йому на мозок капаєш! Готуймося, краще, до зустрічі з Байкалом, та до закупівлі омуля до пива!
Ранок. Байкал… Залізнична колія прокладена так близько до води що, здається, аби потяг тут спинився, то рибу можна було б половити, не виходячи з вагону. На березі повно моторних човнів без моторів, на воді їх теж безліч і теж без моторів… Років з десять тому, на Ворсклі заборонили рух човнів під мотором, щоб запобігти забрудненню. Може й тут діє подібна акція? Може воно й так, але як же воно все у нас однобоко, на кшталт «неперспективних» сіл вирішується! Ну, написали «бомагу»- мотори заборонили, але збудували, просто на березі, паперовий комбінат і зняли про той злочин хвалебний двосерійний фільм «У озера»…
Прибережна вода вкрита щільним шаром кори, трісок та жовтою, тривкою, як пінопласт піною, а на обрії іржавою кудлатою кляксою на синьому небозводі бовваніє хмара диму від того «екологічно чистого» підприємства.
Колеса нашого потягу, відстукуючи останню сотню кілометрів радянської території, доставили нас, спочатку до Слюдянки, потім до Мисової. Вибігши на платформу з затиснутими в кулаках крамольними червінцями, які суворо заборонено перевозити за кордон, бо на них написано, що держава гарантує їх викуп за золото, ми були вражені вбогістю привокзальних кіосків. Який там омуль! Іржава, з білою пліснявою ставридка, банки «ікри заморської», навіть не баклажанної, а кабачкової і хліб, як і ставридка — сумнівної якості…
Одним словом, як розстроїла Віктора зустріч з Іркутськом, так і нас — зустріч з Байкалом.
— Скоро треба буде з назві «Байкал» частку «бай» прибрати… — сумно констатував Сашко. Наша мовчазна згода була відповіддю.
Далі — Улан-Уде. Далі, вже в сутінках — Гусине Озеро, звідки Гусиноозерська ТЕС, як нам казали, постачала електроенергію майже всій північній Монголії, і от, нарешті, Наушки, — кордон!
Кожен день подорожі відбирав у нас годину. От і зараз, в Москві була лише шоста ранку, а у «нас», в Наушках, — вже година ночі.
— Нічого, втішив нас Сашко, — їхатимемо додому, все, до крихти, відберемо назад!
— А Іркутськ? — сумно запитав невтішний Віктор.
- Іркутськ — в першу чергу! — запевнив Сашко.
Наушки. Першими вагон відвідали прикордонники. Якоюсь ранковою свіжістю віяло від цих струнких, підтягнутих, доброзичливих хлопців. Зібравши паспорти і ідентифікувавши їх власників, прикордонники побажали нам щасливого путі й пішли оформлювати документи.
Митники, побачивши в першій же валізі непотріб у вигляді наборів гайкових ключів, викруток, паяльників, та інших інструментів, приладів, книжок, втратили до нас інтерес, а коли, на формальне запитання про наркотики Віктор відповів ствердно, але скрушно розвівши руки мовив, ніби визнаючи нашу провину:
— Вибачте хлопці, їхали ми довго, поділитися не зможемо, бо вже весь наркотик з цибулею та часником поїли…Митники пожвавішали.
— Дивіться, хлопці! — пригрозив, сміючись, старший, — наступного разу без наркотику на пропустимо!
22червня 1983 року… Дивний збіг обставин: — 42 роки тому, день в день, хвилина в хвилину Гітлер перетнув наш кордон на заході, а ми, сьогодні — на сході… Правда і озброєння і мета нас дещо різні…
За дві години нам повернули документи і, ще раз побажавши щасливої дороги, відпустили. Потяг рушив, за кілька сотень метрів знову зупинився і ми потрапили до рук монгольської прикордонної служби. Контраст був настільки серйозним, що, навіть, Віктор не спромігся пошуткувати про наркотики…
М'ята, не на всі ґудзики застібнута форма, брудні чоботи на високих підборах, невиспані обличчя… Ну, словом, — ми за кордоном. Спасибі, що хоч документи наші не загубили спросоння…
Остаток ночі ми провели хоч і без сну, але не біля «телевізора», який на території Монголії «зіпсувався» остаточно. Останнє, що ми в ньому побачили, це яскраво освітлена арка прикордонного переходу, що повільно зникала за поворотом.
Все! А ні вогника на землі, а ні зірки на небі. Суцільний багатогодинний, первісний морок…
«Телевізор» запрацював лише вранці; — бурий степ, бурі сопки…
Дев'ята година за місцевим часом, потяг зупиняється, ми прилипаємо до віконного скла — Ерденет!
И пусть пройдёт немалый срок —
Мне не забыть,
Что здесь сомнения я смог
В себе убить.
В тот день шептала мне вода:
«Удач — всегда!..»
А день… какой был день тогда?
Ах да — среда!..
Так, то була саме середа, 22 червня 1983 року…
— Картина Рєпіна «Пріплилі» — виголошує Валера, і ми починаємо неквапливо упаковувати розкидані речі «першої необхідності». Поспішати нам нема куди; весь коридор вщерть забитий валізами, ящиками, рюкзаками та їх власниками. На пероні вирує море прибулих і зустрічаючих. Чекаємо, поки «розсосеться»… Не вистачало ще в цьому гармидері наші речі з чужими переплутати! П'ять діб терпіли, то й ще 15–20 хвилин потерпимо!
Терпіння не вистачило лише у нашому майбутнього керівникові. Переступаючи-перестрибуючи через клумаки-валізи, він пробився до нашого купе. Спортивної статури, з невеличкими залисинами, усміхненими блакитними очами, став він на порозі купе, спираючись однією рукою об одвірок, а другу тримаючи на поясі.
— Та-а-ак!..
— Купе вибухнуло нестримним реготом.
— Коли це ви встигли так підрости? — витираючи сльози, крізь сміх запитав я, чим викликав нову хвилю сміху.
— Спокійно, спокійно, — трохи розгублено мовив наш гість, простягаючи обидві руки долонями вперед, намагаючись заспокоїти нас. — Давайте, хоч познайомимось спочатку, — продовжив він перевертаючи кисті рук долонями догори, наче підносячи нам хліб-сіль.
— Ви з Києва? На харчокомбінат? А де ще двоє? В сусідньому купе? Ну добре, тоді я вже не піду ще й їх смішити, виведете їх на перон самі. Там, вже гуртом посміємось. Мене звуть Анатолій Іванович. Я керівник групи радянських спеціалістів за кордоном. Призначаю вас, — він ткнув пальцем мені в груди — старшим цього веселого підрозділу.
— О! Маємо свого ґруппенфюрера! — не стримався Валера.
— Чому ґруппенфюрера? — здивувався Анатолій Іванович.
— Ну, а як же? — вів своєї Валера. — Раз ми перетнули радянський кордон 22 червня о третій годині ночі, то ми — зондер-група, тобто група особливого призначення, а керівником зондер-групи має бути ґруппенфюрер.
— Да, я бачу — ви серйозна команда, — покрутив головою Анатолій Іванович. — Сподіваюсь, спрацюємося!
За час нашого знайомства, в коридорі вагону утворилась така щільна пробка, що Анатолій Іванович змушений був змінити свій попередній план — почекати нас на платформі.
— Добре, вийду разом з вами, — вирішив він. — Заодно вже й поможу речі ваші винести.
Перші кроки по монгольській землі — перші шокуючі зустрічі;
— старий монгол в велюровім капелюсі, в коричневому, потертому, вигорілому на сонці халаті-делі, сидів, склавши ноги по-турецьки під низенькою огорожею. Довга ріденька біла борода, такі ж ріденькі довгі білі вуса. А в беззубому роті… дитяча пустушка, яку він, час від часу виймав з рота, ретельно розглядав, наче бачив вперше, обтирав об дел, і встромляв на попереднє місце…Трохи згодом побачили юнака в такому ж, хіба що новішому, делі, підперезаним широкою барвистою стрічкою, що кудись поспішав, теж смокчучи дитячу пустушку… А далі, і зовсім страхітливе видовище: зграйка молоденьких, весело щебечучих дівчат в протигрипозних масках…
Спираючись на московський інструктаж, уява миттєво намалювала, приховані під масками спотворені обличчя, провалені сифілісом носи… Таку небезпеку і обходити слід було з навітряної сторони, на всяк випадок, не говорячи вже про щось інше…
За годину, вже в нашій квартирі, Анатолій Іванович, в обмін на пояснення нашої бурхливої реакції на його «Та-а-ак», в свою чергу розвіяв наше здивування і переляк, пояснивши феномен з дитячою пустушкою надійним засобом в боротьбі з курінням, а маски на обличчях дівчат, — (ви помітили, що вони не з марлі, до того ж всі гаптовані монгольською національною символікою?) — це тут мода така молодіжна, щось на зразок модернізованої паранджі…
— То нічого страшного? — зрадів Вітя.
— Звичайно, нічого страшного, якщо занадто далеко не заходити… — лукаво примружився Анатолій Іванович.
…Старенький ПАЗик, козликом підстрибуючи на вибоїнах, весело домчав нас до нашого чергового причалу — трикімнатної квартири з лоджією на другому поверсі чотириповерхового житлового комплексу.
Центральне опалення, гарні ліжка, столи, шафи, електроплита і великий холодильник в досить просторій кухні, вода і холодна, і тепла, а найголовніше — ВАННА!!!
— Розбирайте, хлопці, ліжка за вподобанням, заносьте швиденько, туди свої речі, а далі — беріть свої документи, — відведу вас в Консульство на установчу бесіду, потім у відділ кадрів для оформлення на роботу.
— Анатоліє Івановичу! — ледь не хором взмолилися ми. — Ну так же не можна! Ми за п'ять діб зібрали всю пилюку Транссибірської магістралі, останню ніч — взагалі не спали! Що про Вас подумають в Консульстві, коли побачать, яким циганським табором Ви збираєтесь керувати!..
— Дійсно, в цьому щось є, - Анатолій Іванович замислено потер перенісся. — ви й справді, як ті троянці з «Енеїди» — «обсмалені, як гиря ланці»… Добре, щось придумаємо. Мийтесь, приходьте до тями, якщо у мене домовитись про переніс аудієнції не вийде, я зайду за вами о четвертій, а як вийде — тоді весь офіціоз перенесемо на завтрашній ранок.
Вже прямуючи до вихідних дверей, Анатолій Іванович, раптом, рвучко повернувся до нас:
— Добре, що згадав вчасно! Як наллєте в ванну воду, не перелякайтесь її кольору! Вона буде помітно ясно-блакитна, як слабенький купорос… бо Ерденет засновано саме на цьому місці завдяки наявності мідь-молібденових покладів.
— Ясно, одним словом, винищать нас тут, як ту тлю бордоською рідиною, — підсумував Степан.
— Е-е-е! Не валнуйса! Не успеют! — втрутився Аліко, — Сначала праізайдьот амєднєніє некоторих частей арганізма, чему лічно я толко абрадуюс! Мі, кагда разгружались у дома, я заметил целій гора бітих унитаз! Вах! Я тоже так хачу амєдніться!
— Ну й команда! — як і тоді, в вагоні, похитав головою Анатолій Іванович, зачиняючи за собою вхідні двері.
— Та-а-ак! Промовив я, взявшись руками в боки; — слухайте перший наказ від «группенфрера»: останнім буде митися той, хто останнім приймав «душ Шарко». (Наказ був прийнятий без заперечень, бо тим останнім був я.)…
Ще раз уважно оглянувши наше пристанище, я з подивом відмітив що в патронах нема жодної лампочки, а в двох кімнатах, навіть патрони були вирвані «з м'ясом». Розетки роздовбані і потребували ремонту, або заміни.
Побачене просто не вкладалось в голову; одержати комфортабельне помешкання, а при звільненні, по завершені контракту, вчинити такий акт вандалізму. Нащо??? Заради жлобської економії, щоб відвезти вкрадені лампочки-патрони в Союз?
— Мийтесь, хлопці, чепуріться, а я, поки що, місцеві магазини на наявність електротоварів та харчів перевірю, — сказав я, змотуючи «авоську» тугим клубком, щоб не дуже віддувала кишеню.
— О! І я з тобою, — зголосився Степан.
Неподалік нашого будинку знаходився «іх делгуур» — великий торгівельний комплекс. Купили ми там десяток лампочок іркутського виробництва по 0,8тг/шт. (22 коп), кілька патронів, розеток, вимикачів, а також — консерви, хліб, масло, пару кіло картоплі та лоток яєць… Передбачаючи велике прання, я хотів ще купити прищіпок, але Степан відмовив мене від зайвої витрати грошей, загадково пообіцявши принести з піввідра прищіпок, і цілком безкоштовно…
— То мені за відром збігати? — скептично запитав я.
— А ти не смійся, зараз повні кишені наберемо. Ми у відрядженнях, навіть в Союзі, завжди так робили…
— Ну, чаклуй, Хоттабиче!
— Йди за мною, зараз начаклуємо, — пообіцяв Степан, повертаючи у двір довгого чотириповерхового будинку.
На кутах майже всіх балконів від другого до четвертого поверху були приварені арматурні прути, між ними майоріла на натягнених мотузках, різнокольорова білизна…
— А от, тепер, уважно дивись під ноги — почнемо збирати врожай прищіпкопаду…
— Степане, та якось незручно… Два радянські спеціалісти, інженери…
— До чого тут «незручно»? Ти подивись на ті прищіпки! Вони ж тут не одну зиму пролежали, і нікому з тих ледарів, що з рук їх випустили, до них діла не було! А ми відмиємо, почистимо, відремонтуємо, нове життя їм дамо, то вони ще й не тільки нам добру службу послужать!
Їх же хтось зробив, вклав у них свою працю і сумління! Мусимо ж ми подавати приклад шанобливого ставлення до праці інших!
Не маючи, що заперечити, похитав я головою і підняв одну, а потім ще три підряд зовсім ще нові прищіпки…
З того походу принесли ми з Сашком три, а може й чотири десятка прищіпок.
В квартирі творився повний безлад. Хлопці, виявляється, ще не мились, але з кутків стелі було зметено чорне павутиння, підлога сяяла вологою чистотою. Віктор з Валерою домивали вікна. Відключені від мережі холодильник і електроплита були залишені для «спеціалістів з КВПтаА», — тобто для нас з Аліко.
— То ви ще не мились?
— Е-е-е, дарагой, — пояснив порушення наказу Аліко. — какой смісл міться самому, адеват чістоє, чтобі в етім свінарнікє снова патерат человеческій облик? Да і как в темноте мітся? Можно нечаянно что-то второстепенноє два-трі раза помит, а самое главноє прапустит!
— Ну, припустимо, «саме головне» тобі не скоро знадобіться…
— Е-е-е! Не гаварі так! Пасмотрім, как карта ляжет!..
— Ну, добре! Мо-лод-ці! Хвалю за ініціативу! А тепер, Аліко, щоб не втратити твоїх професійних навичок гірського орла, ось тобі комплектуючі. Підключи патрони, де треба, і вкрути лампочки, це робота на висоті — якраз для тебе, а я розберусь з кухонною автоматикою і полагоджу розетки.
Не встигли ми ще приступити до робити, як в двері гучно і вимогливо постукали. Відкриваю двері — там наш Сашко з пачками постільної білизни, з-за якої його майже не було видно, — мусив ногами стукати.
— Там ще шість ковдр, кухонний посуд і приймач «ВЕФ», — промовив він, відсапуючись. — Треба, щоб ти, як группенфюрер, за все розписався.
— Ясно, веди. Тільки от, що. Треба позбутися цього фашистського сленгу. Ми, все ж, за кордоном…
— Тоді, може, «бугор» — запропонував Валера. — Тільки не по-блатному, а по-французьки — «Монтекюль»…
— А! — махнув я рукою — хоч горщиком звіть, лишень в піч не ставте…
До сьомої години вечора квартира наша сяяла чистотою і електричними вогнями. Розетки-вимикачі відремонтовані, лампочки вкручені, кухонний інвентар перемитий і готовий до використання. Особовий склад чисто вимитий і поголений. На пательні вже шкварчала картопля на салі з яєчнею, там керував процесом Сашко, а Степан, ретельно прибравши сміття з лоджії, натягував мотузки-струни для білизни. На газетці підсихали відмиті і відреставровані прищіпки, готуючись до роботи за призначанням.
Нарешті Сашко покликав до столу, і ми, невимовно зголоднілі, зібрались на нашу першу трапезу, що об'єднувала в собі і обід і вечерю. Під стукотіння ложок і виделок пройшли і наші перші установчі збори, де був вирішений порядок чергувань «по камбузу», порядок закупівлі продуктів і інших, необхідних товариству речей.
Головним казначеєм був обраний, на його ж пропозицію, Степан, що тут же за столом зібрав з нас по 100 тугрів на харчі та інше.
Коли трапеза закінчилась чаюванням, посуд був вимитий і схований, а ми розсілись по своїх місцях, оформлюючи наші усні домовленості на папері, до нас знову завітав Анатолій Іванович. Традиційним вигуком:
— Та-а-ак!!! — зустріли ми нашого пізнього гостя. Анатолій Іванович, теж традиційно взявся руками в боки і промовив, здивовано хитаючи головою.
— Ну, хлопці! Ви на перестаєте мене вражати; он, ваші колеги, ще й постільну білизну і посуд не одержали, мабуть на голих матрацах ночуватимуть, а вже так новосілля відмітили, що, боюсь, лише по обіді до тями прийдуть… А ви за цей час цієї кошари лялечку зробили, а, от щось, жодної пляшки не бачу… А як же новосілля?
— Так у нас, Анатоліє Івановичу, така робота, що новосілля буває по два рази на місяць, — розвів руками я. — Втомилися, не встигаємо відмічати…
— А, крім того, — додав Віктор, — ми з України, у нас так заведено — перед усім побут налагоджувати, щоб з приємністю в домівку з роботи повертатись…
— І в Кавказє так, — не втримався Аліко, і мі в чістотє прівиклі..
— А я атавсюду панімножку, но тожє свінарнік нє виношу! — підтримав і Степан.
— Добре, хлопці, що ви такі однодумці! А я до вас з новиною і за вашою, можливою, згодою.
Як ви розумієте, ні монтажної, ні налагоджувальної роботи на харчокомбінаті зараз нема, бо й сам харчокомбінат ще не існує. Отже ви маєте повне право відпочивати, очікуючи фронт робіт. Ваш атестат у вас ніхто не відбере, гроші вам платитимуть у будь-якому разі.
Але, є пропозиція:
СУ Електромонтаж, який має виконувати свої роботи на харчокомбінаті і куди ви відряджені по монтажному контракту, зараз веде монтаж на килимовій фабриці, і з радістю прийняв би вашу допомогу, як фахових спеціалістів. Повторюю: — ніхто вас не примушує, ваше рішення цілком добровільне.
— Ну, щодо мене, — сказав я, знизуючи плечима, я ж не в санаторій, — я працювати їхав, а килимове виробництво ще ніколи не бачив. Це ж цікаво! Я згоден!
— І я, і я, і я! — зголосилась уся наше команда.
— Знову по-хорошому дивуєте мене, хлопці! — в моїй команді, крім вас, 30 спеціалістів: — з Москви, Ленінграду, Прибалтики, Кубані… То з них лише троє згодились… З Прибалтики…
— Ну, хто на що вчився… — хмикнув Валера.
Обвівши нас довгим допитливим поглядом, Анатолій Іванович сказав:
— В СУЕМі, до атестату ще невеличкі преміальні виплачуватимуть, як і своїм кадровим монтажникам.
Ну, добре, потрудились ви сьогодні на славу, відпочивайте. Завтра о дев'ятій — я у вас. Повезу вас у відділ кадрів СУЕМу, оформлятись, а потім, вже з усіма «новоселами», що до того часу, сподіваюсь, отямляться — в Консульство на «установчу бесіду»…
Ранок без, вже звичного, стукоту коліс, без коливання ліжка… Ніяк не можемо зорієнтуватися в часі. Сонечко вже встало, але ж в Києві лише третя година ночі… Встаємо, вмиваємося, чистимо зуби «бордоською рідиною», в ній же і чай заварюємо… Спати хочеться страшенно — ледве край чашки губами знаходимо, бо несила очі розплющити…
Стукіт в двері… Невже вже дев'ята година?
— Ну молодці! Вже й вмилися, й поснідали! На вас що, навіть зміна часу не впливає?
— Ох, впливає, Анатолію Івановичу! Ще й як впливає, але ж є таке жорстке, як постріл, слово — «треба»…
Відвідини відділу кадрів в СУЕмі пройшли, як в тумані. Щось у нас питали, ми щось відповідали-підписували. В решті-решт, одержали ми якісь папірці чи то посвідчення, чи то перепустки і пішли на установочну бесіду до Консульства, де на нас чекав натовп з 27 опухлих «новоселів».
Ми ще незнайомі, але враження одержуємо таке міцне, стале і правдиве, яке не покинуло нас до кінця відрядження…
… Наше небажання ледарювати було сприйняте абсолютною більшістю байдикуватої групи, як виклик. Повертаючись з роботи, стомлені, замурзані, о, скільки ми одержували і в спину і в обличчя тупих образливих прозвисьок від самовдоволених нероб!
— Ги-ги-ги! Пасматрітє на етіх куркулєй! Всє дєньгі заработать хатят! Какіє жє ето інженєри? — Так, слєсарішкі трєтьєго разряда!.. За пару паршивих тугріков свой жє пуп партвут с удавольствієм!
Визнаю, нас невимовно дратувало це тупе нахабство, але, якось, після чергового «прогону крізь стрій з обливанням помиями», зібрались ми за вечерею і в дружній розмові виплило, що будь-який наш контр випад тільки розпалює «колег». Отже вирішили ми, або взагалі не відповідати на нетверезу дурню, або, у крайньому разі, обмежуватись фразою:
— «Чекайте, чекайте! Ще не вечір! В бою кожен покаже, на що здатний, хто інженер, а хто нахабна, ледача Моська!»…
Так воно і сталося… З першого жовтня, переведені на інженерний атестат, ми, вже в якості інженерів-налагоджувальників, вийшли на знайомі до останнього гвинтика об'єкти, як в рідну домівку, де, ще в процесі монтажу, левова частка налагоджувальних робіт була вже нами виконана.
А вони… — не важко уявити… Довелось їм «у сірка очі позичаючи», надокучуючи нам примітивними питаннями на кшталт «Що? Де? Чому?»…
Ну, то було ще попереду, але повернемось до Консульства.
Після коротких перемовин Анатолія Івановича з вахтером на «прохідній», проходимо в зал засідань, розміщуємося на кількох передніх рядах. На невисокому подіумі стоїть стіл під червоним сукном, поруч трибуна. Входить Генеральний Консул Кабалоєв з двома секретарями Консульства. Хмара сивушного перегару негайно огортає їх… Окинувши уважним поглядом одутлуваті пики «новоселів», Генконсул злегка потяг носом. Презирлива посмішка торкнулась його губ, але, опанувавши себе, Кабалоєв, з помітним кавказьким акцентом, промовив кілька вітальних слів, побажав міцного здоров'я та трудової звитяги, а потім, передавши слово помічникам, покинув зал засідань. Помічники, відчувши дух рідного середовища, години дві наввипередки, розливались солов'ями, переповідаючи нам вже в восьме, якщо не в десяте, московські страшилки, намагаючись перелякати нас, напівсонних, дивною, незворотною карою за, можливо, вчинені в майбутньому, провини:
— «ВИСИЛКОЮ НА БАТЬКІВЩИНУ ЗА 24 ГОДИНИ»…
Як в тюрму, чи концтабір…
Цікаво, вони, хоч самі, розуміли, чим лякають, і які викликають аналогії?
Нарешті закінчився і цей «цирк на дроті». Розбудивши деяких поснулих, мабуть з переляку, «новоселів», ми, з полегшенням, покинули Генконсульство.
— Ну, то що, вистава закінчилась, і що далі?
А далі на нас чекало ще одне міні шоу:
Наш майбутній парторг Василь, раптом дзиґою закрутився на сходах Консульства і, кліпаючи очима в усі боки, широко розчипирівши руки, залементував:
— Де? Де?? Ну, де ж вони? Де???
— Хто, Василю? Кого ти звеш, кого шукаєш?
— Ну, тих шукаю, хто хоче мене купити!
Гальо! Буржуї! Я тут! Недорого віддамся!..
Налітай! Першим-скидка!
…Так, до кінця відрядження нас ніхто і не купив…Навіть спроб не було… А московські клерки з таким захватом, з таким знанням справи розповідали, наче заздріли нашим потенційним можливостям пірнути в заморське доларове болото…
А наостанок не можу не висловити кілька слів вдячності за наданий мені урок мудрості Генеральним Консулом Кабалоєвим Биларом Емазаєвичем.
Це сталось вже пізньої осені в самий пік налагоджувальних робіт на харчокомбінаті. Я тоді вже був обраний профоргом групи і мені доводилось вирішувати-узгоджувати силу-силенну суперечок, як між членами нашої групи, так і між нашою групою і групою експлуатації, керівництво якої, чомусь щиро вважало нас своїми наймитами, і акти здачі в експлуатацію не припиняли їх намагання перекласти свої обов'язки на наші плечі. Дійшло до анекдотичної ситуації, коли двох наших налагоджувальників, звинувативши їх в аварії, що сталась з-за недбалості оператора, замкнули на ніч в цеху з вимогою ліквідувати аварію… На той час, Анатолій Іванович був у відрядженні в Улан Баторі, отже проблему довелося вирішувати мені. Перемовини з керівництвом експлуатації результатів не мали, отже, «під тиском громадськості» довелось мені звернутися до нашої верховної влади — Генконсула Кабалоєва Билара Емазаєвича.
Билар Емазаєвич уважно вислухав мене і, погортавши записничок справ, запросив мене і двох моїх підзахисних до себе для вирішення питання «на завтра о 12.43»… Я радо подякував, хоч і був здивований незвичайним часом призначення: — не 12.00, не 12.30, навіть, не 12.40, а саме 12.43!!!
До хлопців я біг, як на крилах летів — повідомити про майже вирішену проблему наших стосунків.
— Завтра усі разом, о 12.43, йдемо до Кабалоєва, ви ще раз розкажете про наші стосунки з групою експлуатації і останню вашу пригоду. Моє повідомлення у підзахисних ентузіазму не викликало:
— Ми для чого тебе профоргом вибирали? Щоб за тебе всю твою роботу робити? Ти не зміг Кабалоєву усе до ладу пояснити, а тепер нас підставляєш? Підеш завтра сам, та й все і поясниш йому ще раз! І не треба нас за лохів тримати…
Мені просто забракло повітря, я стояв, наче під крижаною водою з брандспойта… Кого я взявся захищати? Боягузів-слимаків?
Не йти до Кабалоєва — не можна. Йти треба, але з чим? Що сказати? В тяжких роздумах пройшла ніч. Побратими мої радили сказати «все, як є», але ж це мало б вигляд самохизування: — он, мовляв, який я сміливий та правдолюбивий, а мушу захищати хробаків безхребетних, нездатних самотужки захистити свою честь і гідність…
Так нічого й на вирішивши, о 12.43 відкрив я двері кабінету Кабалаєва. Привітався. Билар Емазаєвич підвівся зі свого місця, відповів на привітання і, ковзнувши поглядом по закритим дверям за моєю спиною, запитав:
— А гдє жє тє обіжєнниє товаріщі, которих ви защіщаєтє?
— Понімаєтє, БиларЕмазаєвич, оні… - і я замовк, не маючи сил продовжити… В очах Консула блиснула лукава посмішка:
— Я пАнимаю! А ви, товаріщ Крівенко, пАнимаєтє?
Наче свіжим вітерцем овіяло мене і, мимоволі, прийнявши стійку «струнко», я випалив:
— Так точно, Билар Емазаєвич, — понімаю! Уже понімаю!
Билар Емазаєвич вийшов з-за столу, потиснув мені руку.
— Харашьо, что пАнимаетє! Жєлаю вам, таваріщ проф
...
