автордың кітабын онлайн тегін оқу Пригоди Краплинки
Володимир Кривенко
Пригоди Краплинки
Ці казки, малята, написані мною в співтоваристві з моєю любою онучкою Сашенькою, яка допомагала мені, придумуючи цікаві, оригінальні сюжетні лінії і люб’язно запропонувала освіжити текст своїми яскравими малюнками.
Ви думаєте, онучата, що тільки люди вміють розмовляти?
— Помиляєтесь!
— Розмовляти можуть, і Туман, і Хмарв і Крапельки, і Вітер! Та що там казати, розмовляють, навіть ваші іграшки! Взагалі, все, що ви бачите навколо вміє, може і хоче спілкуватись з вами.
— А чому ж ми нічого не чуємо?
— А тому, що і нам і вам за повсякденним клопотом ніколи прислухатись!
Часто буває так, що ми чуємо прохання, звертання до нас, але вважаємо це власною думкою. От, неприклад: — несете ви зламану іграшку до мами чи тата, щоб вони її полагодили… Ви думаєте, що це ви самі вирішили допомогти своїй улюбленій іграшці?
— Може й так, але, скоріше, ви таки почули прохання про допомогу:
— Поможи мені! Полагодь мене! Мені так хочеться погратися з тобою!
Діти часто розмовляють зі своїми іграшками тому, мабуть, що краще за дорослих чують їх голоси. Втім, і дорослі, якщо, звісно, захочуть, можуть почути про що говорять звичайні речі що оточують їх.
От і мені пощастило почути деякі розмови і я з задоволенням поділюсь з вами почутим.
Отже, щільненько пригорніться до матусі, або тата, і слухайте!
Казка про Туман (для не остаточно дорослих…)
А трапилося це не дуже давно і не в тридев’ятім царстві, тридесятій державі, а в славнозвісному місті Ерденеті, де мені з моїми друзями-побратимами довелося брати участь в будівництві дуже важливого для Монгольської держави заводу.
Була зима. Мороз лютував у повну силу, і вітер допомагав йому, а треба сказати, що в зимову вітряну погоду в Монголії не те, що працювати, — дихати важко було.
Коли ж вітер летів кудись у своїх вітряних справах, мороз помітно слабшав і тоді з сопок, що оточували місто, до нас приходив погрітися Туман. Він, як величезний білий кіт, крався, нечутно ступаючи ярами між сопок, а потім довго лежав за найближчим камінним пасмом, спостерігаючи за розсипом вогнів Ерденета в темряві ночі. Коли опівночі вогні, як вугілля у ватрі, починали згасати, Туман, перемагаючи власну боязкість, обережно простягав до міста свою м'яку пухнату лапу.
Переконавшись, що ніхто не збирається заподіяти йому зло, він обережно вповзав весь, і пестився, гріючись у нічних вогнях Ерденета. Він давно вже перестав нас боятися. За довгу зиму ми, навіть, звикли один до одного. Єдиний, хто завдавав Туманові силу-силенну неприємностей, був Вітер. Вітер весь час полював за Туманом, нишпорив між сопками, залітав у наше містечко, навіть у комини будинків, дивак, заглядав і злісно завивав там від розчарування і нетерплячки.
Коли ж Вітру вдавалося захопити Туман зненацька, він шаленіючи, наче той пес, що побачив кота, кидався на Туман і рвав його на лахміття.
Якось уночі я став мимовільним свідком того, як моя сорочка, моя проста робоча сорочка, що я повісив її після прання сушитися на балконі, врятувала Туман від значних прикростей. В ту ніч Туман, як звичайно, тихесенько пробрався погрітися в місто і, затишно розташувавшись на його вулицях, задрімав. Він був такий великий, пухнатій і ніжний і так сподобався моїй Сорочці, що дивлячись на нього, вона стала відтаювати душею. Над нею навіть легенька пара з'явилася. Буває ж таке! Сорочка дивилася на Туман і не могла надивитися. Вона навіть всерйоз сохнути почала. Крізь Туман не було видно ні заводу, куди рано вранці їй потрібно було йти зі мною на роботу, ні навіть, протилежної сторони вулиці з брудними сміттєвими баками. Навкруги був тільки пухнатий, білосніжний Туман, і зорі, посилаючи з вершин далеких сопок свої мерехтливі промені, надавали Туманові райдужне сяйво. Моя Сорочка так зачаровано задивилася на це чудове сяйво, що не відразу помітила, як на верхівнях сопок загелготів голим чорним гіллям дерев Вітер, що раптово налетів, а коли помітила, зойкнула від несподіванки, вдарила рукавами по полах і забігала по мотузку туди — сюди вздовж балкону. Сорочка підняла такий гамір, що Туман прокинувся, усе відразу зрозумів і швидко сховався під кущі, у траншеї, ями, і коли Вітер увірвався в Ерденет, Тумана вже ніде не було видно. Вітер відчував, що Туман десь тут, але ніяк не міг його знайти. Він зі свистом носився по Ерденету з усього маху наштовхуючись на дерева, стовпи і будинки, але усе було дарма, і отут він помітив мою Сорочку, що, дивилася на його марні пошуки і загадково посміхалась. Кинувся Вітер до Сорочки, люто схопив її за груди:
— А ну, кричить, відповідай, де такий-сякий Туман? Куди від мене сховався? А Сорочка як заматляє рукавами, — полетів, мовляв, Туман туди, за Зміїну сопку!.. Свиснув Вітер по-розбійному та й полетів навздогін, за сопку. Стало тихо.
Виповз тоді Туман із своїх укриттів, підповз до Сорочки і довго-довго про щось з нею розмовляв, Сорочка ж тільки плечиками сором’язливо поводила…
А вранці не пізнав я своєї скромної робочої сорочки. Передімною висів царський одяг, весь розшитий дорогоцінним виблискуючим камінням, сріблом та чистим золотом. Я так і не зважився вдягти її і пішов на роботу у светрі. Ввечері, повернувшись з роботи, я першим ділом пішов на балкон, але не побачив на моїй сорочці, жодного, навіть найкрихітнішого діамантика. Мабуть Сорочка сховала кудись всі ті коштовності, що подарував їй Туман… Соромиться, мабуть, носити їх…
А чого соромитись? Заслужила — носи!
Я так розумію.
Казка про Краплинку
Була собі Краплинка… Де була? Коли народилась? Не скажу я вам, бо й Краплинка того не знала.
Багато сотень років блукала вона безмежними просторами океанів. Блукала вона не за своєю волею, несла її, в невідомому напрямі, повільна Глибоководна Течія. Було темно холодно і сумно. Зміни дня, та ночі на тій глибині не було, там завжди безроздільно панувала холодна темрява. Отже Краплинка та її сусідки переважним чином дрімали. А що ще було робити, про що розмовляти, якщо сотні років темно, холодно і нічого не відбувається?
Втім — ні! Інколи, все ж, щось відбувалося!
Одного разу мирну дрімоту крапелек порушив якийсь потужний струс.
— Що це? Що це? — захвилювались крапельки.
— Заспокойтесь! — промовила, позіхаючи, одна з сусідок Краплинки — бувала, досвідчена пані Крапля, з якою ніхто не спілкувався, бо вона вживала багато невідомих слів, а пояснити їх не хотіла, або й не могла. — То, мабуть, десь поруч корабель потонув.
Краплинка не зважилась запитати що таке "корабель", що таке "потонув", тому вдала, що не розчула, і перепитала:
— Пробачте, шановна, ви щось сказали?
— Та, згадала свою молодість. Колись там, вгорі, ми з подружками бавились з Вітром. Він створював з нас великі хвилі і ми залюбки ганялись одна за одною. Наша хвиля вже майже наздогнала іншу, і ми збирались святкувати перемогу, як тут, між нами опинився він…
— Хто?
— Хто, хто… Корабель, хто ж ще? Через нього ми й не здогнали утікачку. Ох і розлютилися ж ми! Хто йому дозволив втручатися в нашу гру і заважати нам? Ми накинулись на нього, стали розхитувати і бити. Загальними зусиллями проломили йому борта. Я однією з перших заскочила в середину корабля, за мною влились і інші мої подружки, і ми помстились, потопивши його, щоб більше нікому не заважав гратися… От, тільки я не встигла вчасно вискочити, а тому й опинилась в цьому сонному царстві серед вас.
— Скільки нових невідомих слів! — подумала Краплинка і спитала: — поясніть, будь ласка, шановна Крапле, а що таке "вітер", "корабель", "хвиля"…
Крапля подумала, зітхнула, уважно подивилась на Крапельку і сказала:
— Ну, розумієш, вітер, це коли повітря рухається.
— А що таке "повітря"?
— Повітря це… — Крапля замислилась, підбираючи потрібне порівняння і, не зумівши підібрати, невдоволено пробурмотіла, — слухай, не мороч мені голову! От піднімешся, колись, вгору, на Поверхню до Сонечка, до чистого синього Неба — сама все й побачиш!
— Вибачте, а що таке "Поверхня", "Сонечко", "синє Небо"?
— Ай! Відчепись від мене! — вже сердито мовила пані Крапля, і, відвернувшись, тут же задрімала.
Після цієї розмови Краплинці довго на спалось, виходило, що те середовище, що її так довго оточувало, ще не весь Всесвіт! Там, вгорі, він має зовсім інший вигляд! Краплинка намагалась уявити і Корабель і Небо, і Хвилю, і Сонечко, і Поверхню… Але й найбуйніша її уява не змогла запропонувати Краплинці ніяких інших образів крім вигляду сусідок-крапелек, піску та каміння.
— Не те! Не те! — бідкалась Краплинка, женучи від себе сіру, одноманітну уяву. — Правду казала пані Крапля — годі вештатись над піском та між камінням! Треба, якось, дістатися тієї чарівної "Поверхні" що вгорі. Розпитати про дорогу вгору у сусідок? Ні, це безглуздо. Вони про те й не здогадуються. Ще раз потурбувати пані Краплю? Але чого б вона так довго пливла поруч зі мною, якби знала той заповітний шлях?
Минуло досить багато часу, але думка Краплинки про чарівний край на Поверхні не зникла з її пам'яті, навпаки, зміцніла, і ні на хвильку не давала спокою.
— Треба, якось, самотужки вибиратись, — вирішила Краплинка, і почала помалу проштовхуватись вгору. Ох і важко ж це було! Навкруги Краплинку щільно оточували інші крапельки, що дрімали, і не бажали щоб хтось порушував їх дрімотний спокій. З великими труднощами вдалась Краплинці піднятися на кілька сантиметрів віще, і тут вона з подивом відмітила, що Глибоководна Течія несе її трохи швидше, ніж раніше, внизу. Це відкриття надало їй сил, і Краплинка стала ще активніше пробиватися вгору. Всі колишні сусідки Краплинки вже давно лишились далеко позаду і внизу, тому Краплинка дуже здивувалась, коли почула знайомий голос:
— Ти втомилась, мала, давай, тепер я буду пробивати шлях вгору, а ти, тримаючись позаду мене, відпочинеш, а потім, як я втомлюсь, знову поміняємось!
— Ой! Це ви, шановна пані Крапле? Звідки ви тут? Я думала що ви залишились там, внизу і позаду!
- І лишилась би, якби ти не подала мені приклад!
— Так це ж ви, шановна пані Крапле, своєю розповіддю змусили мене подивитись на моє жалюгідне існування з іншого боку! Після того, що я почула від вас, я вже просто не могла існувати, як раніше!
— Та й мені те існування було не до вподоби, але я розуміла, що самотужки мені не вибратись, отже шукаючи вірну супутницю, багатьом розказувала я свою історію, але ніхто, крім тебе, не зважився на таку багатотрудну подорож. Їм комфортніше було сотні років плисти за течією… А тепер, пусти мене вперед, не будемо витрачати дорогоцінний час. Там, попереду, є велика скеля, а з її вершини б'є потужний підводний Гейзер. Він дуже гарячий і зможе допомогти нам вибратись на Поверхню. Але, якщо ми не встигнемо вчасно піднятися до вершини скелі, то будемо ще довго-довго чекати слушної нагоди в цьому мороці….
— Пані Крапля! А звідки ви знаєте, що у нас попереду має бути та скеля? — запитала Краплинка.
— Тому, мала, що я вже одного разу була тут, намагалась вибратись самотужки і не встигла, — сумно посміхнулась пані Крапля.
Пані Крапля мала рацію; вдвох, часто змінюючи одна одну, вони набагато швидше стали пробиватися вгору. Це коштувало їм великих зусиль. Через деякий час, остаточно знесилившись, вони зупинились, і пані Крапля сказала:
— Ну, годі! На цій висоті вже можемо відпочити, бо, відчуваю, що ми і так вже підіймаємось.
— А й справді! — вигукнула Краплинка. — І я відчуваю, підіймаємось без всяких зусиль з нашого боку! А ще, мені здається, що навкруги наче тепліше робиться!
— Тобі не здається! Так воно і є, бо ми наближаємось до Гейзера! Тепер, мала, запам'ятай: намагайся бути в центрі струменя, що лине вгору, інакше Зворотним Потоком тебе скине знову на самісіньке дно! Давай обнімемось на прощання бо, можливо, нас з тобою розкидає і ми ніколи більше не зустрінемось. Крапельки обнялись і тут же відчули, як їх підхопив гарячий висхідний потік Гейзера, закрутив, розірвав обійми і стрімко поніс вгору. Пам'ятаючи попередження пані Краплі, Краплинка всіма силами намагалась залишатися в центрі потоку.
Підхоплені струменем могутнього Гейзера, всі крапельки, кружляючи у веселому танку навкруги Крапельки, весело гомоніли:
— Вгору! Вгору! На Поверхню! На свободу з Віковічного Мороку! — лунало з усіх боків. Краплинка веселилась з усіма, але, з часом стала помічати, що деякі крапельки почали втомлюватись від нескінченного підйому. То тут, то там стало чути невдоволене бурчання:
— Скільки ж можна підійматися? Де ж та, обіцяна Поверхня? Нас, мабуть, обдурили! Нема ніякої Поверхні Там, внизу, було так спокійно, так затишно! Нас несла наша рідна Глибоководна Течія, вона знала куди, і ми ні про що не турбувались. Глибоководна Течія по-материнськи турбувалась про нас. В усьому був порядок, а тут суцільна колотнеча і невідомість! Там ми були впевнені в нашому майбутньому, мали невпинно дякувати за щасливе, безтурботне існування, а ми, невдячні, кинули її, не оцінивши її турботу. Нащо ми, дурні, наслухались балачок того Гейзера про наше "світле майбутнє" на Поверхні? Хтось хоч розуміє, що таке "світло" і нащо воно нам потрібне? Хіба ми не бачили, що мізерна течія Гейзера рухалась поперек Великій Глибоководній Течії? Хіба ми не розуміли, що у Гейзера нема майбутнього? Все, годі! Нема дурних! Назад, додому!
Як не дивно, багато сусідок Краплинки, колишніх палких прихильниць Гейзера, не витримавши очікування "світлого майбутнього", стали поволі проштовхуватись до краю струменя, наближаючись до Зворотного Потоку…
— Гайда з нами! — гукали вони Краплинці. Не будь дурною! З цим Гейзером ти тільки втратиш віру в майбутнє і сенс життя!
— Як можна втратити те, чого не було? — дивувалась Краплинка, відчайдушно вириваючись з обійм крапелек, що намагались затягти її до Зворотного Потоку…
Підйом тривав. Навкруги поволі світлішало, часом в потік запливали, ніколи, на глибині не бачені, створіння з дивовижними обрисами і забарвленням, що чим вище підіймалась Крапелька, ставало все яскравішим і яскравішим. Нарешті підйом припинився. Після багаторічної безпросвітної темряви, Краплинку прийняв до себе новий яскравий світ, що пестив новоприбулу ласкавим теплим промінням.
— Те, що так ласкаво зігріває мене, — мабуть і є Сонечко! А те, що так ласкаво гойдає мене, — мабуть і є Хвиля, — здогадувалась Краплинка. А що ж таке Вітер? — подумала Краплинка, і раптом відчула, що з нею щось відбувається. Незвичайну легкість відчула вона в усьому своєму єстві, а ще відчула, що вона вже не пливе серед подібних їй крапелек, а летить! Летить все вище і вище над хвилями, летить просто до самого Сонечка!
— Ну і прудка ж ти, мала! Ледве-ледве я тебе наздогнала! — почувся знайомий голос. Озирнулась Краплинка не голос і побачила поряд з собою дивовижної краси маленьку напівпрозору, пухнасту хмаринку.
— То ви, пані Крапля? — здивувалась Краплинка, — якби не ваш голос — не пізнала б вас! Який чудовий маєте вигляд! Як це вам вдалося? Я теж такою хочу бути!
— А ти вже й є такою, — засміялась пані Крапля, подивись на себе!
— Ой, справді! Дякую вам, пані Крапле за вашу ласку! — вдячно мовила Краплинка.
— Не мені, а Сонечку і Вітру дякуй. Це вони нам таке диво подарували! Он, бачиш, там, високо в небі хмаринки? Виберемо якусь з них, приєднаємося і полетимо!
— Куди?
— А туди, де ми зможемо комусь користь принести, про те Вітер знає, він нас туди і понесе.
— Пані Крапле, а яку ж нам хмаринку вибрати?
— А от, дивись: та, що ближче до нас, велика, важка і темна, скоро відпустить нас назад у море, а он та, що вище, біленька, та нас далеко понесе, багато чого зможемо з неї побачити…
— Ну, то давай туди й полетимо! Мені так хочеться цей казковий світ уважніше роздивитись! Адже там, у нас, на дні нічого подібного не було!
— Твоя правда, мала! Я, хоч і бачила все це вже не раз, але мені ніколи не набридає знову і знову насолоджуватись побаченим! — весело відповіла пані Крапля, і вони, минаючи Темну Хмару, полетіли ще вище, до Білої Хмаринки.
— Гей! Куди ви! — пролунало з Темної Хмари, — повертайте до нас! Ми скоро відправляємося в далекий путь! Ми міцні та дужі! З нами ви нікого не боятиметесь!
— Дякуємо! — відповіла пані Крапля, — Ми і так нікого не боїмось, і мусимо до своїх приєднатися, — там багато наших подружок.
— Ті знахабнілі вискочки ваші подружки? Одумайтесь! Колись вони були і нашими подружками, але тепер, бач, хизуються, що до них, таких білих і пухнастих, сам Південний Вітер залицяється! Он, на яку височінь підніс їх, тепер вони здатні і Сонечко нам затулити!
— Що будемо робити? — перелякано запитала Краплинка.
— Не бійся, — заспокійливо мовила Крапля, — дивись і вчись, як треба розв'язувати конфлікти! Крапелька хотіла запитати що таке "конфлікт", але подумала, що питання було б зараз недоречне, а незабаром про це вона й сама дізнається.
— Слухайте, шановні! — голосно звернулась до крапелек Темної Хмари пані Крапля. — Не треба ворогувати! Ми ж всі однієї матері-Води діти! Ось зараз ми полетимо до Білої Хмаринки та попросимо тамтешніх крапелек не затуляти вам Сонечко, і ви знову станете друзями!
— Ніколи не стануть ті зарозумілі нахаби нашими друзями, — загомоніли темні крапельки, — чого вони залізли вище нас? Тепер вони в будь-який час можуть зробити нам шкоду! Тільки їм нас не здолати, бо у нас є могутня зброя — блискавки! Ми будемо захищатись! Темна Хмара від гніву потемнішала ще більше, потім здригнулась від потужного гуркоту. Сяйнула блискавка. Одна, друга, третя… Але, всупереч бажанню Темної Хмари, блискавки били не в Білу Хмаринку, а кудись до берега, та в океанські хвилі. І сталося диво: Темна Хмара стала розпадатись на окремі клапті і випадати нікому не потрібним дощем в океан.
— Ну, от і все, сумно промовила пані Крапля, — вони боялись, що на них нападуть, і з переляку знищили самих себе… А тепер, над океаном чисте небо, і жодної Темної Хмари на обрії!
— А що ж тими краплями що впали з Темної Хмари станеться? — з жалем спитала Краплинка. Вони впадуть на саме дно, в морок, з якого ми з таким трудом вирвались?
— Ну, чому ж? Хтось таки попаде, а хтось — ні. Сонечко їх пригріє, вони піднімуться, створять білі хмаринки, як наша, та й полетять-понесуть життєдайну вологу у дальні краї.
- І що, вже ніколи не зберуться в страхітливу Темну Хмару?
— Хто знає, ті, у яких розуму не вистачить, може й зберуться… Ось я, наприклад, порозумнішала, і ніколи більше кораблів топити не буду, бо зрозуміла, яке зло з власного безрозсуддя вчинила і що була справедливо покарана багатьма роками перебування у мороці.
— Пані Крапле! А що ото під нами, таке величезне, що швидко рухається, долаючи хвилі?
— А ото, Краплинко, і є Корабель.
— Такий, як ви потопили?
— Ні, Краплинко, тоді кораблі були набагато меншими. Вони були дерев'яними, мали вітрила, і цілком залежали від Вітру і хвиль.
— Я бачу, що й сьогоднішні хвилі люто б'ються об борти Корабля. Вони що, теж хочуть його потопити?
— Мабуть що так, але зауваж, скільки крапелек працюють, підтримуючи Корабель на плаву, а яка мізерна частина з них, тих нероб, в безсильній злобі стукають в його сталеві борти…
А ось і наша мета — Біла Хмаринка.
— Доброго дня, вам та лагідного Вітерця в дорогу! — привітались пані Крапля з Краплинкою. — дозвольте приєднатись до вашого товариства!
— Доброго дня і вам! — загомоніли крапельки Білої Хмаринки, — приєднуйтесь, приєднуйтесь! Ви герої! Ми бачили, як ви розправились з Темною Хмарою, що отруювала існування і нам, і всьому Синьому Небу!
— То не ми, — заперечила пані Крапля, — ми їй лише добра хотіли, а вона сама себе через власну заздрість, агресивність та страх, що на неї нападуть, покарала!
— Добре те, що добре закінчується, — вирішили крапельки, — але, як би там не було, а ми вважаємо вас героями! Давайте знайомитись. Розкажіть нам про себе, а ми розкажемо про себе.
Тільки-но пані Крапля розпочали свою розповідь, як прилетів Південний Вітер. На нього було страшно дивитись; завжди чепурний, ласкавий і привітний, а нині збентежений, з скуйовдженим волоссям, в зім'ятому, вкритому кіптявою плащі, він викликав лише своїм виглядом велику тривогу серед крапелек.
Що сталося, друже Вітре, чому такий вигляд? — стурбовано питали крапельки.
Ой, дівчатка! Темна Хмара ганебно втратила всю свою силу, і, як ви знаєте, розпалась, але, перед тим, намагаючись поцілити в вас блискавками, поцілила однією з них в степ, що зараз горить. А тепер, страшний ворог всього живого — Вогонь, наближається до лісу на узбережжі моря, який ми з вами стільки років дбайливо напували-доглядали. Я намагався збити полум'я, але воно розгорілось ще дужче. Бачите, в якому стані мій одяг? Я сам те лихо не подужаю! На вас вся надія!
Летимо, летимо рятувати ліс! — загукали краплі.
- І нас візьміть! — долинуло з моря, звідки підіймались цілі загони крапель-добровольців. За короткий час Біла Хмаринка перетворилась на велику Білу хмару і помчала на захист лісу.
Перед самим берегом моря пані Крапля зупинила Хмару і сказала:
— Щоб перемогти Вогонь, ми маємо діяти за планом; пропоную розділитися на дві групи, одна зайде зі сторони лісу і приготується створити потужну дощову стіну, а друга група буде півкільцем оточувати Вогонь з тилу і гнати його до "стіни", де він і захлинеться!
— Розумно! Розумно! — загукали краплі, - Нехай пані Крапля керує нами і надалі!
Краплі безстрашно, рясним дощем пронизували повітря, очищаючи його від диму і кіптяви, а падаючи в полум'я випаровувались, піднімались додому в хмару, залишаючи на землі видалену з повітря кіптяву. Вогонь мерщій кинувся до лісу, сподіваючись на добру поживу і порятунок, але на підході до лісу зустрівся з суцільною дощовою стіною. Він не чекав такої дружної відсічі, і помалу став згасати. Ось зашипів і згас останній вуглик…
— Перемога! Перемога! — в захваті кричали крапельки, піднімаючись у вигляді пари до своєї Білої Хмари.
— Ну що, пожежники, всі в зборі? — голосно запитала пані Крапля, яку, як ви пам'ятаєте, перед атакою на Вогонь, обрали Головною Краплею в Білій Хмарі.
— Усі, усі! — відповіли краплі.
— Друже, — звернулась пані Крапля до Південного Вітру. — який шлях, які завдання на нас очікують?
— Ви, дівчатка, добре потрудились, навіть мій плащик відмили, і він, як новий зараз! Отже заслуговуєте на відпочинок, а я, тим часом, злітаю у розвідку, подивлюсь, де ми найбільш потрібні, а на час моєї відсутності, я доручив моєму меншому братику Морському Бризові опікуватись вами і, змахнувши прозорими крилами, зник вдалині.
Чи далеко, чи близько, чи повільно, чи швидко літав Південний Вітер, то нам невідомо, але, за якийсь час відвідав він і гаї і степи, поля і луки, озера і річки. Ворушив травою, розмовляв з ланами, квітами та деревами, розпитував; чи не дошкуляє їм злі суховії, чи вистачає їм живильної вологи. В одній місцевості дорогу Південному Вітру перетнуло пасмо високих горбів, що називались "сопками". З південного боку вони були вкриті рослинністю, а з північного — навіть трава не росла… Здивувався Вітер, став розпитувати про причину такого дивного явища.
— Спитай у свого брата — Північного Вітру, — сказали дерева і кущі південної сторони.
— Спитай у свого брата — Північного Вітру, — сказали трави і квіти південної сторони.
— Він здуває все насіння, яке нам вдається перекинути з нашої на північну сторону, а потім здуває сніг, що вкриває теплою ковдрою ті насінини, яким вдалось зачепитися, а дружок твого братика, Мороз, вбиває їх!
— Кепські справи, але я спробую умовити свого старшого брата, Північного Вітра, не робити так більше — сумно сказав Південний Вітер і полетів на північ в крижану оселю старшого брата.
Ми звикли називати радісну зустріч друзів, або родичів — теплою, а, от я і не знаю, як назвати зустріч теплого Південного Вітру з крижаним Північним… Можливо, просто дружньою? — Будемо сподіватися…
Тим часом, до Білої Хмари, що залишилась на березі моря, почувши про її переможний бій з Вогнем, почало приєднувалось все більше і більше добровольців, яким набридло безглузде гойдання на хвилях, котрі хотіли і світ побачити і брати безпосередню участь в корисних для довкілля справах.
Пані Крапля сумно поглядала на чорний клапоть землі, слід, що залишив за собою несамовитий синок Темної Хмари — Вогонь.
— У нас, зараз, прибавилось сили, а крапельки без діла нудьгують, — подумала пані Крапля, — треба, якось, виправляти ситуацію. А чи не полити нам ту чорну пустелю? Підживимо вцілілі корінці і степ забуяє життям! Гей, дівчатка, — закричала пані Крапля, — ви не втомились байдикувати? Пропоную роботу! Є бажання попрацювати?
- Є! Є! — радісно відізвались краплі, - нарешті! А то від такого неробства недовго в Темну Хмару перетворитися! А що треба робити? Знову десь щось горить?
— Не знаю, як вам, шановні, продовжила пані Крапля, — а мені соромно дивитися на той ганебний слід, що залишила по собі Темна Хмара. Своїми діями вона зганьбила честь усіх хмар… Тепер трави, квіти, кущі і дерева не з надією будуть вдивлятися в небо, а з острахом!
— А що ж робити? — розгублено запитали крапельки.
— Я знаю, — радісно закричала Краплинка, — ми маємо довести, що не всі хмари однакові! Кожна з нас повинна знайти ще живий корінчик і врятувати його! Стрибайте за мною! — І першою стрибнула з Хмари.
Земля була чорна і дуже гаряча, тому всі перші крапельки, що стрибнули вслід за Краплинкою майже миттєво випарувались і, відібравши частинку тепла від згарища, поверталися додому, на Білу Хмару.
— Ну, що там? — кинулись до них подружки.
— Земля така гаряча, що ми й не встигли роздивитись, як перетворились на пару, але чули стогін і плач корінців: — Пити! Пити! Поможіть! — доповіла Краплинка.
— Не можна гаяти а ні секунди! — загукали крапельки. — Вперед! Врятуємо бідні рослинки! І на спраглу землю ринула довгоочікувана злива.
— Друже Бризе! — покликала пані Крапля, — будь ласка, повій-понеси нас так, щоб ми змогли оживити, врятувати від загибелі все це згарище!
— З радістю! — відповів Бриз. — Вдень я понесу вас подалі від моря, а вночі поверну назад, і ви зможете напоїти весь згорілий степ.
— Ну, подружки-сестрички! Продовжимо нашу справу, врятуємо степ! — виголосила пані Крапля.
— Пані Крапле, але ж тоді більшість з нас відстане від нашої Хмари! — почулись розгублені голоси з гурту крапелек.
— То не біда! — відповіла пані Крапля — як тільки на зміну вам підійдуть Ґрунтові Води, Сонечко визволить вас, ви підійметесь в небо, створите нову Білу Хмаринку, поповните свої ряди новими добровольцями з моря, перетворитесь на Нову Білу Хмару і наздоженете нас!
Кілька днів Біла Хмара парасолькою висіла над згарищем, закриваючи молоденькі росточки трави від пекучого проміння Сонця, і коли Південний Вітер, нарешті, повернувся, чорне згарище вже було вкрите легким зеленим серпанком молодої травички.
— О-о-о! — зрадів Південний Вітер, — бачу, ви без мене даремно час не втрачали! Молодці! А от у мене не все гаразд. Знайшов я місце, де наша допомога конче потрібна, та стоїть нам на заваді мій старший брат — Північний Вітер. Він звик безперешкодно шугати над крижаними полями і тому ненавидить всяку рослинність, бо в ній його борода та волосся заплутуються — літати заважають… Коли взимку настає його час, він намагається знищити все живе, тепле, щоб кругом була пустеля така, як в його володіннях. Як я його не умовляв не лютувати — ми лише розсварилися. Тільки циклонів та тайфунів наробили…
— То що? Віддамо тих, що потребують нашої допомоги твоєму братові на поталу? — запитала пані Крапля.
— Ні в якому разі! Є у мене одна думка, і ми спробуємо втілити її в життя, тільки нині, влітку, наша допомога буде марною, — дочекаємось осені!
Все літо Хмара не мала спокою; носив її Південний Вітер над полями, над ланами, над лісами та степами і скрізь на неї чекали з нетерпінням, скрізь раділи їй і рослини і звірі і люди.
Ось, нарешті, настала осінь. Велика Біла Хмара зміцніла, налилася новими силами, готуючись до майбутньої подорожі. Якось вранці прилетів Південний Вітер і сказав:
— Час настав! Збирайтеся! Пора в далекий путь!
— А що крапелькам збиратись? — покликали тих що сиділи ранковою росою на траві та пелюстках осінніх квітів, піднялись вони туманом до рідної Хмари, та й полетіли в ті краї, де на них з нетерпінням чекали сопки з оголеними північними схилами. Хмара була вже занадто велика, тому, вирішено було розділитися. Однією частиною керувала пані Крапля, друга обрала собі керівником Краплинку.
Обидві хмари летіли одна за одною. Скоро на обрії з'явились перші сопки.
— Ой! Знайомі місця! — зойкнула пані Крапля. — Це ж Монголія! Я вже, колись, бувала тут, тільки тоді тут було тепло, кругом росли дивні дерева, не такі, як зараз, а схожі на папороть, а між тими деревами ходили на двох ногах велетенські звірі з довгими могутніми хвостами… Потім була ще раз, та тільки звірів вже не було, та й дерева стали іншими, більш схожими не теперішні, а тепер — ні звірів, ні дерев…
— Я теж пам'ятаю ті часи, — промовив Південний Вітер, — тому й хочу хоч трішечки відновити колишню красу цього краю! Ну, а тепер, ви почекаєте мене тут, а я с південного боку наберу різного насіння, та й натрушу його на північних схилах, а далі — то вже ваша робота!
Невдовзі Південний Вітер повернувся, підніс Хмару пані Краплі вище, і наказав:
— Як тільки побачите під собою сопки — починайте стрибати униз!
Приятель Північного Вітру — Мороз, побачивши Велику Білу Хмару, вирішив перешкодити випасти дощу. Отже, піднявшись на зустріч Хмарі, він пролетів під нею, розправивши свій чарівний плащ, який миттєво перетворював краплини дощу на сніжинки для того, щоб Північному Вітру було легше одним подихом знову оголити сопки. Крапельки, пролітаючи крізь плащ, ставали грайливими сніжинками вишуканої краси. В веселому танці вони кружляли над сопками, поволі вкриваючи їх товстим шаром снігу. Мороз радів, що встиг прислужитись своєму приятелеві Північному Вітру, на помічаючи, що майже над землею летить друга Біла Хмара, посипаючи дрібним дощиком сніжний одяг сопок. Схаменувся Мороз, наслав навздогін другій Білій Хмарі лютий холод, який міцно, наче бронею скував верхню кірку снігу…
— От тепер, братику — дми, хоч лусни, а теплу ковдру з насіння не здуєш! — весело мовив Південний Вітер, — навесні і крига і сніг розтануть, зволожать і насіння і землю, а через пару років ти таки обірвеш свою бороду об зміцнілу поросль!
Не думайте, що Велика Біла Хмара після цієї, чергової, перемоги перестала існувати! Звісно, вона, дещо, зменшилась, втратила своїх керівників пані Краплю і Краплинку, що, як завжди, стрибнули першими. Південний Вітер поніс її до Океану щоб вона набралась сили і відпочила.
А що сталось з нашими героїнями? — Навесні, як і передбачав Південний Вітер, вони з іншими подружками напоїли і землю і насіння, що потім проросло і укріпилось на північних схилах. Закінчивши цю роботу, крапельки діждались теплого Сонечка і, з його допомогою, попрощавшись з сопками, піднялись вгору, створили нову Білу Хмаринку, та й знову полетіли-понесли життєдайну вологу у дальні краї.
— Якось і мені пощастило двічі побачити ту Білу Хмару і, навіть, допомогти їй, але то вже інша історія.
Казка про Хмару
Це сталось навесні в славнозвісному монгольському місті Ерденеті. Сніг вже зійшов, З’явилась молоденька, м’яка, мов пух, травичка. Навколишні сопки прикрасили себе весняним дивом — розкрили свої тендітні пелюстки мільйони квиток сну. Здавалось, що блакить неба впала на землю. Синє, глибоке небо, білі хмари, блакитні сопки, важко було зрозуміти — чи то залишки снігу на вершинах, чи то хмаринки на небі…
Якось вранці, поспішаючи на роботу, я затримався біля вихідних дверей. Щось заважало мені відчинити їх. Повернувшись назад в свою квартиру, що була на другому поверсі, я вийшов на балкон, щоб побачити, в чому справа. Під самим будинком, навалившись білосніжним пухнастим боком на стіну і двері, спочивала велика Біла Хмара. Вона, мабуть, довго летіла, втомилась, і коли настала ніч, лягла перепочити. Я розумів, що Хмара вночі (було ж темно) зовсім випадково потрапила саме на мою вулицю, саме під мій будинок. Я розумів, що вона дуже втомлена, і тому не хотілося її будити, але ж на мене чекала моя робота. Знову спустившись на перший поверх, і натиснувши дужче, я трохи прочинив двері і простягнувши руку вперед, вперся в м’який, пухкий бік Хмари, намагаючись трохи відсунути її, щоб мати змогу вийти… Хмара спросоння щось пробурмотіла, а коли я натиснув дужче захихикала, бо стало їй лоскотно, і вона попросила мене не пустувати.
— Та мені не до пустощів, відповів я. — Я можу спізнитися на роботу, якщо ви, шановна Хмаро, не пропустите мене.
— А що в тебе за робота? — спитала, позіхаючи, Хмара. — Щось поливаєш, або пожежі гасиш?
— Ні, відповів я. — Моя робота — налагодження систем автоматичного контролю і регулювання…
— Хіба це робота? Обурилась Хмара. Кому від неї користь? От моя робота всім потрібна! Я зрошую сади, спраглі степи, після мене навіть пустелі вкриваються квітами!
— Але ж я працюю на килимовому комбінаті і за допомогою автоматики спеціальні ткацькі верстати тчуть килими, на яких квіти приносять радість людям, бо не в" януть ні восени ні, навіть, взимку.
— Он як! Ну, тоді ти теж робиш корисну справу, погодилась Хмара і, відсунувшись, навіть провела мене до підніжжя сопки, за якою знаходився мій завод.
Пройшла весна, спекотне монгольське літо було в самому розпалі. Я вже й думати забув би про ту зустріч, якби Хмара сама не нагадала мені про себе.
Сьогодні, коли я знову вранці вийшов з будинку, мою увагу привернув чийсь слабий стогін.
— Пити, пити… Я озирнувся і побачив мою знайому Білу Хмару. Втім, то була не Біла Хмара, а вже лише Хмаринка. Вона була на більше кошенятка і з останньою сили ледь-ледь трималась за кущик. Хмаринка була така слабенька, що, хоч і пізнала мене, навіть не відповіла а привітання.
— Я віддала все, що мала, — прошепотіла вона, — а тепер помираю… Ніколи вже не побачу я свого батька Тихий океан…
Я швиденько повернувся додому і виніс Хмаринці відро води. Хмаринка жадібно припала до води і стала помітно збільшуватись і міцніти. Коли відро спорожніло, я взяв Хмаринку на руки і відніс до струмка. Піднімаючись вгору по сопці я раз по раз оглядався. Хмаринка все пила, пила, пила, поступово перетворюючись в знайому мені Хмару.
Коли ввечері я повертався з роботи, Білої Хмари біля струмка вже не було. Сподіваюсь, в неї вистачило сили повернутись до рідного батька — Тихого Океану.
З того часу я часто задивляюсь на небо — шукаю мою знайому Білу Хмару… Де вона зараз? Кого і де від посухи рятує?
Як побачите її, обов'язково привітайте! Вона така пухнаста, біла-біла, лагідна і розмовляє з ледь помітним монгольським акцентом.
