автордың кітабын онлайн тегін оқу Життєві сходинки 2
Володимир Кривенко
ЖИТТЄВІ СХОДИНКИ 2
Ще в дитинстві, а потім і в юності довелось мені перечитати оповідання А.Гайдара «Гарячий камінь». Я, не зрозумів тоді двох речей:
— Як Івашко міг викотити на гору камінь, такий гарячий, що Гайдар, економлячи сірники, припалював об нього цигарку. І друге:
— Чому старий, понівечений життям інвалід, не розбив-таки ту каменюку щоб омолодитися?.
Ну, перше я і досі не розумію, тим більше, що раз каменюка сама собою нагрівається до «451° по Фаренгейту», мабуть там відбуваються якісь ядерні процеси з випромінюванням радіації, і краще обходити її десятою дорогою, а не просити дитину закотити ту каменюку на гору…
Але казка є казкою, не сперечаюсь. Нехай.
А от, друге став розуміти вже в дорослому віці; скоріше за все, той гайдарівський інвалід пишався своїми ранами, бо слугували вони йому якби індульгенцією від репресій і він мав можливість закінчити свій життєвий шлях в колгоспному садочку серед людей, що оточували його теплом і повагою.
Якби в наступному житті він ухилився б і від тих барикад, де зламав собі ногу, і від ворожої шаблюки, і від нескінченних боїв за «світле майбутнє»- світила б йому дорога на Соловки, або в Магадан… А пройти ще раз те ж саме по другому колу…
Я його вже розумію, а тепер хочу приміряти ту можливість каменя на себе. От задам собі кілька питань:
— Чи хочу я побачити і маму і тата молодими, здоровими, усміхненими — звісно хочу!
— А поховати їх ще раз? А поховати синочка, сестричку, рідних, близьких друзів-товаришів, дівчинку Тому, так і не відмиту від куренівської глини?…
Якби в наступному життєвому колі я б зміг запобігти Куренівській трагедії, винайти ліки від невиліковних хвороб та старості, спинити війну на сході…
Тоді б — залюбки! А так, хай буде, як було, хай буде, як буде.
Відомий вислів: — чому Ньютон став великім? — Тому, що стояв на плечах гігантів… Нас всіх, щоб ми зросли, хтось мусив підіймати на свої плечі, от і замислився я; а хто ж крім матері та батька брав участь в моєму становленні? Хто направляв і підтримував мене при сходженні крутими сходами становлення? Кажуть, і мурашка може бути вісником, що здатна, навіть, поза нашою свідомістю впливати на наш шлях.
Не все, звичайно, втримала моя пам'ять, але я вирішив поділитися з вами, шановні, найяскравішими спогадами. Можливо комусь з вас це буде не лише цікаво, але й корисно.
P.S. А ви, якщо й досі курите, але хочете зекономити на сірниках, сходіть до тієї каменюки, щоб прикурити, але не забудьте прихопити дозиметр…
Мої вчителі у юнацтві
Одного дня несподівано-негадано відкрилась нова сторінка мого, вже майже дорослого життя.
Якось до нас у гості завітав колишній пацієнт мого батька, що був вилікуваний ним від серйозної хвороби. Я тоді був захоплений конструюванням та виготовленням пристрою для доведення справедливості чергового закону фізики на уроці Михайла Оскаровича. Наш гість, Олександр Миколайович, жваво зацікавився моєю конструкцією, надав мені кілька конструктивних порад, а потім, зненацька сказав батькові:
— Я бачу, хлопець він тямущий, має хист до конструювання, що ж він нудиться в тій денній школі? Переведи його в вечірню, а на день віддай мені… Олександр Миколайович був начальником конструкторського бюро одного з київських підприємств…
Таким чином у дев'ятий клас вечірньої школи я потрапив вже не школярем, а «конструктором». Першим моїм шефом-наставником Олександр Миколайович призначив Гліба Никифоровича Миронова — студента другого курсу механічного факультету заочного відділення Київського технологічного інституту легкої промисловості (КТІЛПу). Ми стали працювати «в тандемі»: Гліб нашвидкуруч робив ескізи деталей чергового пристрою, а я вже переводив ескізи в креслення. Скоро Гліб став брати мене «в поле» — в цех, а то і в місцеві відрядження — на сусідні підприємства по дуже популярному тоді приводу — «з обміну досвідом».
Гліб був людиною неординарною. Не зважаючи на помітну різницю у віці — 8-10 років, я ніколи не відчував його зверхності, він тримався зі мною, як з рівним. Він був моїм наставником, талановитим наставником. Гліб ніколи не тикав мене носом в мої огріхи, яких було вдосталь. Він вмів якось так вказати на мої помилки і недоречності, що мені здавалось, буцімто це я сам знайшов і виправив їх. Згадується один з таких випадків: — я, чомусь, терпіти не міг прямих та гострих кутів, і де треба і не треба домальовував замість кутів радіуси та всілякі «сопряжєнія», чим значно ускладнював роботу слюсарям, які витрачали свій час заради нікому непотрібної «красивості».
Одного разу Гліб доручив мені сконструювати захисну засувку до приводу одного хитрого механізму. Я, залишаючись вірним самому собі, намалював щось схоже на скрипковий ключ. Гліб навіть похвалив мене… Але наступного дня мене запросив у кабінет наш начальник Олександр Миколайович і повідомив мені, що в експериментальному цеху аврал, робочих рук не вистачає, то чи не зміг би я помогти цеху, і оцю свою засувку виготовити ВЛАСНОРУЧНО… Я, не відчуваючи підвоху, радо згодився. Ще б пак! Мені довірено помогти цілому цеху!!!
І ось я в цеху. Дали мені шматок металу і необхідні інструменти, робоче місце. Я розгорнув своє креслення і почалося……А як вибрати оцей радіус? А як виконати оце «сопряжєніє»?… А
