Підходив до завершення термін перебування нашої налагоджувальної групи в Монголії. Пуск комбінату виконали на «відмінно», допомогли в пуску Улан-Баторського хлібокондитерського комбінату, одержали похвальні грамоти та подарунки від монгольської сторони. Час вже й додому збиратись.

У багатьох наших друзів з інших груп термін закінчувався раніше, отже ми вже багато раз побували на залізничному вокзалі на проводах колег і кожен раз дивувались, в буквальному сенсі, оскаженінню наших друзів при посадці в вагон. Кінцева станція, майже година для посадки, але вигляд вагону щось змінює в мозку пасажирів. Всі намагаються бути першими…

На той час я був вибраний «мікродаргой», — (мікроначальником) — головою профкому. Надивившись на той безлад, що дуже ганьбив нас а очах монголів, я зібрав збори групи і запропонував такий план: вся група (36 інженерів), добровільно розбивається, за власним уподобанням, на четвірки, виборні від четвірок тягнуть жереб — номер купе, одержують відповідні квитки і, перед посадкою, розташовується на пероні в зворотному порядку; першим завантажується останнє купе, передостаннє йому допомагає завантажити його речі, потім завантажує свої валізи-торби передостаннє, а ті, що за ним, йому допомагають, і так, до першого купе, яке завантажується останнім. Пропозиція була прийнята на «ура». За тиждень до дня виїзду ми кілька раз приходили на вокзал і, навіть крейдою на асфальті помітили розташування нашого вагону.

І от, нарешті, час «Ч». Ми, згідно нашого ж плану, розташувались «четвірками» вздовж перону. Підійшов потяг. Але, але… Чомусь машиніст трохи не доїхав і тамбур нашого вагону зупинився десь посеред групи… Що тут почалося!!!

Не зважаючи на поодинокі заклики «будьте ж людьми, ви забули, про що домовлялись?» Ощасливлена випадком середина, ломанулась, тягнучи свої клумаки, до сходів. Негайно, як і завжди, утворилась міцна пробка з лайкою, матюками, загубленими речами, слава Богу, хоч без мордобою. Ледве встигли завантажитись до відправлення, а потім, майже до сутінок перекладали, перераховували, шукали загублене… І це не зважаючи на те, що група наша, інженерна, хоч і була зібрана з усього Союзу, все ж за рік здружилась, перезнайомилась і вже не являла собою неорганізований натовп… Освічені культурні люди, інженери, могли б за 15–20 хвилин, чинно-благородно…

…Виходить, не могли…

Як тій притчі: — З-за одного паршивого козла всі барани пострибали в воду…

Отара…

Ну, як би там не було, а їдемо. Дивимось у вікна. Хтось прощаючись назавжди, хтось, як ми з Сашком, лише на час відпустки. Сашко спокійно одержав свої законні 45 діб, а мені довелось багато нервів витратити і, кінець-кінцем, «ва-банк» піти, щоб «вибити» хоч 30 діб.

В кількох кабінетах ДКЕС, і в одиночку і гуртом, давлячи на мою патріотичну свідомість та інтернаціональний обов'язок перед усіма знедоленими народами світу мене умовляли взагалі відмовитись від відпустки;

— Монтажні роботи по реконструкції завершені, а зараз там конче необхідний грамотний інженер-налагоджувальник по КВПтаА (Контрольно Вимірювальні Прилади Та Автоматика).

Забігаючи наперед, скажу, що, як і в Ерденеті, в Зуун-Харі ніякої готовності до мого приїзду і близько не було. Звісно, цього я тоді не знав, а от, чим керувались вельможні клерки ДКЕС, намагаючись позбавити мене законної 45-денної відпустки — лишалось тільки здогадуватись. Я вже був готовий на відкриту конфронтацію, хоч це загрожувало мені стати навік «невиїзним», та іншими неприємностями.

Коли в черговому високому кабінеті зібралося 5–6 високовельможних клерків, щоб остаточно зламати мою впертість, я, несподівано для себе самого, запитав своїх мучителів:

— Извините, товарищи. Среди вас, вообще, есть мужчины, или вы все… (я виразно потрусив кистю правої руки, наче тією ганчіркою)… и уже не в состоянии понять, что я уже год без семьи, ну, чтоб было понятней, — без семейных отношений…

Ох, який це був аперкот! Умовляти далі, тим самим визнаючи свою чоловічу неспроможність… Якийсь час вони ошелешено переглядались, мовчки ковтаючи повітря, а потім старший, від рішення якого все залежало, сказав, звертаючись до інших:

— А что, товарищи, похоже, мы и вправду стали забывать нашу мужскую молодость! Отпустим? У него тут и грамоты от косульства и от нас даже…Думаю, он того заслуживает! Но! Только на 30 дней!

— Краще синиця в руці… — подумав я, і не став сперечатись.

Потім був політ на АН-2 в Ерденет над степовою пожежею (це детально описано у першій книзі моїх спогадів), а за тиждень — виїзд додому.

Ми виїхали додому в кінці червня, коли в Ерденеті вже стояло спекотне літо. Весняне буяння скінчилось ще у травні. Все, що мало відцвісти і відплодоносити вже виконало свій природний обов'язок. Весняний веселково-різнокольровий степ перетворився на одноманітну буру рівнину. Ми прямували на північ, і степ поволі замінювався, хоч і ріденькою і спраглою від пекельного сонця, але тайгою.

Їдемо, і от, як тоді в літаку, знову відчули запах горілого. Трава горить, чи що?

— Закривайте вікна! Швидше закривайте всі вікна в купе! Пожежа! Ліс горить! — волав провідник, закриваючи вікна в коридорі. В кожному купе надривалось радіо:

— Закривайте вікна! Швидше закривайте і відійдіть від вікон! Ідемо через зону лісової пожежі!

Ага! Відійдіть! Зараз! Пропустити таке видовище! — Весь вагон притиснув носи до скла закритих вікон. Вогонь широким фронтом палахкотів в сотні метрів, навально наближуючись до залізниці. За ріденькою, ще не знищеною вогнем лісовою смугою велетенськими факелами спалахували сосни та кедри. По полосі відчуження, незважаючи одне на одне, сновигало кілька зайців та лисиць, що тікаючи від пожежі, змушені були зупинитись перед несподіваною перепоною — нашим потягом.

Пекельним жаром віяло через скло, провідник, що стояв поруч зі мною, шепотів зблідлими губами:

— Може проскочимо, дай Боже, щоб проскочили…

— Та проскочимо! — самовпевнено хотів заспокоїти його я, — полоса відчуження аж 50 метрів, жодне дерево, як впаде, до рейок не дістане!

— А ви, юначе, бачу, шкільний курс фізики давно забули, або й взагалі підручник за школою скурили, що нічого не знаєте про лінійне розширення металу при нагріванні?

— Та, було діло, скурив, — покаявся я, — але ж десь чув я, що між рейками спеціальні проміжки залишають, які мають це розширення компенсувати.

Ха! Проміжки! Ті проміжки компенсують розширення у межах перепаду зимово-літніх температур 70–80 °C, а тут зараз за 250 °C може бути. Як рейки дугою підуть, костилі з шпал повириває… А на такій швидкості… Бачив я, колись, таке… Краще й не згадувати…

На наше щастя, найнебезпечніше місце проскочили ми за кілька хвилин. Але запах лісової пожежі, незважаючи на відкриті вікна тримався у вагоні до самого кордону, а розмови про вогняне лихо — аж до Москви…

За вікнами вагону, між тим, творилися дива. Схоже було, що, якимось дивним чином наш ешелон потрапив у відому казку «12 місяців»; після спекотного Ерденетського літа ми поволі в'їжджали у пізню весну. Листя, що в Ерденеті почало вже жовтіти, з кожним кілометром, все більше наливалось молодою весняною силою, а на кордоні з Союзом, у Наушках здивувало нас юною, блискучою, ще клейкою поверхнею. Втім, перетворення зворотного ходу часу на тому не завершились, листя почало активно ховатись у бруньки, а тайга під Свердловськом зустріла нас сніговими заметами… Під В’яткою — дощ, грязюка, бездоріжжя, листя почало боязко визирати з бруньок, а у Москві ми знову потрапили у спекотне літо…

Монгольський митний контроль нашими клумаками зовсім не зацікавився, лише, дізнавшись, що ми повертаємося додому по завершенню робіт в Ерденеті та Улан-Баторі, подякував за допомогу дружнім рукостисканням і побажанням щасливої дороги. Своїх же земляків, що їхали у сусідньому купе, перевіряв, ледь не вивертаючи навиворіт…

Наші митники теж особливої прискіпливості до нас не виявляли, але, коли черга відповідати на питання: «а ваші речі де?» дійшла до Валери, він знехотя гойднув рукою вгору:

— Та, там воно все…

У кожному купе, крім багажних відділень під нижніми полицями є ще одне, розташоване над дверима. Його інколи називають «шляпною полицею», бо завантажувати туди і забирати звідти речі, важчі за головні убори і важко і незручно.

У кожного з нас було по 3–4 одиниці багажу: — рюкзаки, валізи, сумки, і лише у Валери було тільки одне… Не знаю, як його й назвати. Цей монстр мав три ручки для відносно комфортної переноски, чотири дубових обручі, і такі геометричні розміри: — 1,6Х0,6Х0,4… Цей витвір німецької валізної думки прибув до України в якості трофею в 1945 році. Всі ці роки він використовувався як сільська скриня і носив ім'я «Гросс Фатерлянд». Коли той «Гросс» у Ерденеті стояв порожнім у вертикальному стані, Валера міг вільно заходити в нього і, як стверджували свідки — злегка попідстрибувати там…

Звісно, сам Валера, з огляду на свій зріст, закинути на «шляпну полицю» свій антикваріат, при всьому бажанні, не зміг би, але для чого тоді друзі-побратими, яким, до речі, теж треба було добряче подумати, і придумати щось, щоб не матюкатись п'ять діб поспіль, незліченну кількість раз перелазячи через того німецького монстра. Отже і до Ерденету, і додому «Гросс Фатерлянд» їхав у гордовитій самоті на «шляпній полиці», нависаючи над нами майже на половину своєї довжини…

Митник, прослідкувавши поглядом напрям руху Валериної руки, рефлекторно смикнув головою, ухиляючись від можливого контакту…

— Що це? Кого ви а тій труні везете?

Ну, раз спитав, довелось митнику вислухати історію закінчення Другої Світової з точки зору контрибуції, анексії, мародерства, ну, словом, законних трофеїв, у виконанні усіх чотирьох мешканців нашого купе…

Митник уважно вислухав, обвів нас якимось дивним поглядом і сказав, ніби вибачаючись:

— З власного досвіду багаторічної практики, я впевнений, що контрабанди там нема, але ви так цікаво розповіли історію довгого і многотрудного шляху цієї шановної Валізи до зустрічі зі мною, що я ніяк не можу ухилитися від більш близького знайомства з нею. Будь ласка, запросіть її на нижню полицю для аудієнції…

Що поробиш, довелось нам утрьох запросити пані «Госс Фатерлянд» на рандеву з митним контролем.

…Клацнули чотири клямки, піднята могутня, укріплена чотирма дубовими обручами кришка і перед допитливим поглядом митника відкрився нехитрий Валерін скарб; поношена дарханка, валянки, спорткостюми собі і дружині, дитячий одяг синочку, светри, білизна, книги, надруковані у Кишиневі і придбані за «бічегі» (дозвіл на придбання дефіциту), каска, набір гайкових ключів… Все це згори прикривали чотири похвальні грамоти в жорстких пластикових обкладинках синього кольору «за звитяжну інтернаціональну допомогу» від монгольської сторони.

Ми знали, що ті грамоти були прикриттям схованих на дні «Госс Фатерлянду» п’ятдесяти пачок індійського чаю — страшенно дефіцитного в Києві.

— О! То ви герой праці! — шанобливо промовив митник, втрачаючи цікавість до вмісту «Госс Фатерлянду».

— А то! — скромно відповів Валера.

Митник побажав щасливого путі і відкланявся.

А що! Бачили! — тріумфував Валера, — а ви казали: — фількіна грамота, фількіна грамота!

— Дійсно, Валера, вибач, — повинився я, — перший раз в житті бачу користь від похвальних грамот…

— Просто треба вміти ними користуватись! — повчально вимовив Валера.

Отже, подолавши без втрат обидві митниці, мчимо далі. Дивує безупинне дзижчання, без звичного перестуку, коліс. Наважуюсь спитати про це у провідника.

— А це, так званий «оксамитовий» — безстиковий шлях.

— Як це «безстиковий» — дивуюсь я, — хіба закон лінійного розширення тут не діє?

— Ну, чому ж? Цей закон всюди діє! І стики тут теж, звичайно, є, але їх набагато менше, ніж звичайно і вони особливі — не «встик», а «внахльост», тому їх і нечутно.

Омськ. На пероні майже вся Сашкова рідня. Поспішні обійми-цілунки. Сашків багаж приїхав, а Сашко — ще ні… Втім, якщо Сашко зараз зійде з потягу, то він-таки приїхав і вже нескоро, або й ніколи, його кудись за кордон випустять…

Порушення паспортного режиму карається жорстоко. А як ви думали? Дозволь вам вольність, так ви ж миттєво знюхаєтесь з буржуйськими розвідками, продасте їм, спочатку, свої закордонні паспорти, а там і всю Вітчизну гамузом… Не буде вам такого щастя! Насамперед ви зобов'язані прибути до Москви, здати закордонний паспорт, одержати внутрішній, відзвітувати за відрядження, пройти купу всіляких бюрократичних процедур, а тоді вже можете їхати, куди заманеться (в межах кордону).

По закінченню терміну відпустки, WELCOME TO MOSCOW знову за закордонним паспортом та іншим… Ну, нам, киянам пощастило; і в Монголію і додому, наш шлях все одно лежав через москву. Коротка стоянка скоро скінчилася, потяг рушив. На Сашка було боляче дивитись; рік розлуки, кілька хвилин, щоб ще більше роз'ятрити душу і знову абсолютно непотрібне продовження подорожі.

Виснажлива спека, що так докучала нам на території Монголії змінилась помітною прохолодою. Ми дивувались такому стрімкому зниженню температури, навіть не уявляючи, що під Свердловськом на нас чекає засніжена, з легким морозцем, тайга…

Москва… Для мене й досі лишилося загадкою, що роблять в вільний від відпочинку час пихаті московські клерки… Продовжують відпочинок на роботі?

Ніхто у Москві не чекав на повернення 36 спеціалістів… Ніхто вчасно не додумався забронювати нам номери в готелі…

Сашко палав праведним гнівом; — і додому мені не можна, і тут я нікому не потрібен!..

— А що, синку, допомогли тобі твої похвальні грамоти? — словами Тараса Бульби, звернувся я до Валери, розміщуючись разом з колегами на підлозі холу «Союззакордонпоставки».

— Снаряд у ту ж саму воронку двічі не падає, — по-фронтовому умощуючись на підлозі сонно пробурмотів Валера.

Наступний день був повен біготні по кабінетам і паперової волокити; щось здати, щось одержати, написати звіт з висновками про відрядження, знову пройти співбесіду про честь і совість радянської людини…

Десь далеко за південь, стомившись в спекотній московській атмосфері, вирішили ми, нарешті, поснідати, а заодно і пообідати. Нашу увагу привернула вітрина якогось кафе, де було чудово видно, як автомат вправно ліпив пиріжки і смажив їх у киплячої олії. Зайшли, перекусили. Були ми в тому кафе не більше 25 хвилин, а коли вийшли — не пізнали Москви; де й поділась спека, все залито водою та всіяне зламаними гілками. Хрумтить під ногами бите віконне скло…

— Що тут сталося? — запитали ми переляканого перехожого.

— Ви чаво, нє відалі? В каком поґрєбє пєрєсідєлі? — знервовано відповів він. — Смерч Масквою прашьол!

— Оп-па! — захоплено сказав Валера. — Привіт з Монголії! Смерчик, любий! Це він за неповагу до похвальних грамот розрахувався!

— Что, что? — не зрозумів перехожий.

— Та нє, то ми про своє, дівоче, — не став пояснювати Валера.

Валера помилився. Слід «Любого Смерчика» ще й зараз можна побачити під Яготином, звідки він і пішов помститися за нас, на Москву.