автордың кітабын онлайн тегін оқу Хлопчик Морозець та його друзі
Хлопчик Морозець та його друзі
Володимир Кривенко
Аля Дорохова
Ці казки, малята, написані мною в співтоваристві з моєю любою онучкою Сашенькою, яка допомагала мені, придумуючи цікаві, оригінальні сюжетні лінії. Казки у нас народжуються кожного дня, — не встигаємо записувати!
От і зараз ми до вас, шановні наші друзі, не з порожніми руками, а з новою нашою казкою. А знаєте, як народилась у нас ця казка? — От послухайте!
— Нещодавно, як тільки випав перший сніг, виходимо ми з онучкою з нашого будинку і бачимо диво — на капоті засніженого легковика сидить кіт.
— Ну, то й що? — скажете ви, — кота на капоті не бачили?
— Але ж то був незвичайний кіт! — Пухнастий, білий-білий, до того ж він гордовито сидів на капоті білого-білого, засніженого, мов полярний торос, легковика і синіми, як весняне небо, очима замріяно дивився кудись за обрій…
— Ну, просто, маленький Полярний Ведмідь, — у захваті прошепотіла онучка, — а давай, дідусю, казку про Полярного Ведмедя напишемо!
— Давай, але що цьому котові скажемо? — Побачили такого чудового Кота, а написали про Ведмедя… Незручно, якось…
— Ну, тоді давай напишемо про Кота, що був дуже схожим на Полярного Ведмедя, а тому подружився з ним.
— В зоопарку?
— Ні! Що ти! На Полюсі!!!
— Ну, припустимо, на Полюсі такий холод, що там ніхто не живе, хіба що риба під товстелезною кригою.
— Ну, тоді, хай біля якогось острову, але обов’язково в Льодовитому Океані! Там є острови?
— Є!
— А білі ведмеді біля них?
— Коло островів і білі ведмеді зустрічаються.
— Ну, от, і нашого Кота — туди, хай з ними подружиться!
— Але ж коти там не водяться! Як наш Кіт туди потрапив?
— А давай придумаємо як, а якщо важко буде — МАГІЮ підключимо!
От, ми думали-думали, та й придумали, а де важко було — підключили і МАГІЮ…
А що з того вийшло, судити, даруйте, не нам…
Володимир Кривенко, Аля Дорохова
Хлопчик Морозець та його друзі
Сім’я
Одного разу на одному з островів Північного Льодовитого Океану, в своєму Крижаному Палаці, тато Морозко, його дружина Хурделиця та їхня донька Снігуронька сиділи за столом і смакували морозиво «Полярне».
— Доню, а чому ти така сумна? Запитав тато Морозко.
— Нудно мені самій, тато, — сказала Снігуронька. — ні з ким мені тут і погратися. От якби був у мене молодший братик…
А тато й каже:
— Дійсно, доню, треба буде подумати, як і з чого зробити братика, щоб не було тобі сумно, коли ми з мамою відлітаємо у справах!
Наступного ранку вони всією родиною стали думати, з чого б зробити Снігуроньці братика.
Снігуронька порадила батькові зліпити братика зі снігу, але батько сказав:
— Так це ж просто звичайний сніговик вийде — якесь снігове опудало. Хіба тобі з ним цікаво і весело буде?
— Тоді зроби його з льоду сказала мама. Батько знову не погодився:
— Мені не хочеться, щоб наш синочок був крихкий і тендітний, як та крижинка.
Батькові Морозку хотілося, щоб його син був таким же міцним і витривалим, як він сам, і він сказав:
— А давайте виростимо його з крижаного кристалу! Правда, це довго, але тоді він буде міцний, витривалий і напівпрозорий, а тому не дуже боятиметься ворожого нам Тепла!
Всі погодилися, і, як надумали, так і зробили!
Через якийсь час, з найчистішого льодового кристалу виріс маленький гарнесенький хлопчик. Назвали його Морозець.
Снігуронька дуже тому зраділа і стала прискіпливо виховувати братика, щоб був він не лише дужим і витривалим, а ще й чемним і турботливим. Морозцю, звичайно, та наука не дуже подобалась, але він довго терпів муштру сестрички. Втім, коли йому виповнилося три рочки, Морозцю остаточно набридло виконувати забаганки сестрички-Снігуроньки, що робилися нестерпними, особливо, коли мама з татом відлітали у Лапландію до Головного Діда Мороза для підготовки до Нового року. Врешті-решт терпець у Морозця урвався, і він вирішив знайти друзів, щоб мати хоч маленький відпочинок від сестричкіних вказівок.
Умка та Боцман
Одного ранку, Морозець сказав татові і мамі, що хоче піти погуляти сам. Мама з татом не заперечували і відпустили його, а він уже був налаштований йти на пошук друзів.
Коли Морозець вийшов на засніжену дорогу, яка, на його думку, мала вивести до друзів, він несподівано згадав розповіді тата і мами про те, як Снігуронька просила їх, щоб вони зробили їй братика і що своїм існуванням він зобов'язаний саме їй. А тепер він, невдячний, від неї тікає. Сумно стало Морозцю, але, пригадавши як мучила його своїми вказівками сестричка, зітхнув, та й пішов далі.
Морозець перестрибував через глибокі тріщини, що частенько зустрічалися на його шляху, обходив замети, що заважали йому йти по снігових полях. Йшов він довго, і, раптом, побачив на снігу відбитки ведмежих лап. Вони були маленькі-маленькі, не більше його власних, і вели в величезний замет. Морозець пішов по цих слідах і незабаром побачив крижану печеру, а в ній маленького білого ведмедика, який дивився на нього з подивом.
— Ти хто такий? Запитав ведмедик.
— Я маленький хлопчик Морозець, відповів Морозець. А тебе як звуть?
— Умка, — сказав ведмедик, — а що ти, Морозець, тут робиш?
— Я шукаю друзів, — сказав Морозець.
— А хочеш, я буду твоїм другом, запропонував Умка.
— Звичайно! Я ж тому й тут, — радісно відповів Морозець.
— Якщо ти тут саме тому, що шукаєш друзів, то, якщо хочеш, можеш вважати, що у тебе вже є двоє друзів.
— Як двоє друзів? — здивувався Морозець, — я ж бачу лише тебе одного!.
— А у мене вже є один друг. Це кіт. Його звуть Боцман.
— Чому Боцман? — з подивом запитав Морозець. Він що, моряк?
— А це він уже тобі сам розповість.
— Я хочу з ним познайомитися, а де ж він?
— А він з моїми татом і мамою на риболовлі.
— Так пішли до них на риболовлю! Там і познайомимося.
— Я б з радістю тебе відвів до них, але у мене лапка болить.
— А знаєш, Умко, тобі пощастило, — сказав Морозець, — мій тато навчив мене лікувати всілякі негаразди чарівною магією. Давай я спробую вилікувати твою лапку.
— Ой! А це не боляче? — запитав Умка.
— Ні, це анітрохи не боляче. Мене самого, якось, тато лікував цієї магією, — і Морозець сказав чарівні слова:
— «Абракатікіті абракамітіті!»
— Ой дякую! Радісно закричав Умка. Лапка вже зовсім не болить і ми можемо почати свій шлях на риболовлю хоч зараз! Треба сказати, що дорога видалася у них непростою, але вони успішно подолали її.
— Ось ми і прийшли, — сказав Умка Морозцю.
— Яка риболовля? — здивовано запитав Морозець. — Я тут нікого не бачу!
— А це тому, що тато з мамою в ополонці, під лід пірнули за рибою, а кіт на льоду рибу збирає, яку мої батьки на лід викидають, але ти і його не бачиш, тому, що він білий, як сніг.
— А ти не міг би його покликати, щоб він хоча б нявкнув? Умка сказав:
— Звичайно можу, — і голосно закричав: — Боцман, ти тут? Покажись, де ти! — І тут же з торосів пролунало протяжне — «М’я-я-яу, я тут». І зразу ж Умка і Морозець побачили, що до них наближаються два чорних блискучих ока і чорний ніс. Умка сказав:
— Морозець, це мій друг Боцман — білий кіт, Боцман, це Морозець, він шукає друзів. Мене він вже знайшов.
— Мр-р-р, мяу! дуже приємно, — сказав Боцман.
— Мені — теж, — сказав Морозець. — Хочеш бути моїм другом?
— Звісно хочу! Чим друзів більше, ти жити краще і веселіше! — тут Боцман спохмурнів і сказав, — тільки, на жаль, не буде наша дружба довгою, бо скоро за мною прийде мій криголам, і я знову відправлюсь у далеке плавання.
— Ой, як цікаво! — аж підскочив Морозець. — Розкажи мені, будь ласка, про себе!
— Вибач, зараз не можу, я допомагаю моїм друзям рибу складати. От, зараз, зберу її всю, віднесу до нашої льодової печери, а тоді вже й розповім тобі про все, що тебе цікавить.
— А можна, я допоможу тобі рибу віднести? Тоді ти швидше впораєшся!
— Звичайно можна! Морозець
...
