Ну. нарешті! От-от збудеться моя мрія про незалежне, самостійне життя, якому заважала то школа, то інститут. Диплом і «поплавок» — значок-відзнака для подолавших п'ять курсів технічного ВУЗу ось-ось будуть вручені!

Ага! Свобода! Не все, виявляється, стається так, як бажається. Як нас вчили — Свобода це можливість діяти у згоді з самим собою і не обмежуватися зовнішніми обставинами. «Не обмежуватися» — це теорія, а на практиці нашу поведінку визначають дуже багато чинників, протидіяти яким ми не завжди в змозі. От і моя поведінка далека була від свобідного волевиявлення; хотів вивчити трикотажну техніку — примусили вивчати виробництво з шкіри, щоб потім, за розподілом вручити направлення саме на трикотажну фабрику… Та це не головне, були чинники набагато серйозніші.

Така, видно, вже моя доля, що радість від вступу до ВУЗу мала бути затьмарена смертю мами, а радість закінчення — інфарктом у батька. У ті часи «свобідний диплом» був надзвичайно великою рідкістю; навіть серйозна хвороба рідної людини не давала надій на вільне працевлаштування: — Вітчизна дала тобі безкоштовну вищу освіту, значить має повне право запхнути тебе в ту діру, яку схоче… От і я, за направленням, мав терміново виїхати на трикотажну фабрику Львівської області. І тут переді мною у повний зріст стала альтернатива; плюнути на батька, що віддав мені 25 років свого життя, чи плюнути на одержання диплому з «поплавком». Себто альтернативи не було — раз питання стоїть саме так, я, не роздумуючи, вирішив плюнути на одержання диплому…

Не знаю, як би цей вчинок, якби я виконав своє рішення, змінив мою долю, але друзі, зі словами: бери, що дають, все одно ти нікуди не поїдеш, потім розберешся», просто силоміць заштовхнули мене до розподільчої комісії. Там мені віддали диплом і направлення, привітали з успішним завершенням навчання, щось побажали, я десь мовчки розписався і мовчки вийшов. Отже спрацював перший чинник — друзі. Потім був, найвагоміший другий чинник; керівник мого дипломного проекту, Георгій Андрійович, у котрого, як потім з'ясувалося, була в юності схожа ситуація, несподівано гаряче перейнявся моєю проблемою, відвіз мене у Міністерство Легкої Промисловості і запевнив самого Міністра в необхідності доведення мого дипломного проекту до реального зразка. Міністр посміхнувся і сказав, що ми дуже вчасно з'явилися у Міністерстві, оскільки з'явилися потреба в перенаправленні молодих спеціалістів, бо була пожежа і та фабрика серйозно постраждала… Ось вам і третій чинник. Правда, при перенаправленні, мені довелось підписати якийсь папірець-відмову від житла, на яке, згідно закону, мав право молодий спеціаліст.

Колись одне з військових підприємств, розташованих в Дарниці, оснастило необхідним обладнанням лабораторію, створену для підвищення кваліфікації своїх співробітників викладачами КТІЛПу. Лабораторія була передана на баланс КТІЛПу, але щось там у них між цивільним і військовим відомствами не зрослось і лабораторія кілька років простояла пусткою. Лікарня, в якій лікували батька була в півкілометрі від нашого будинку, а лабораторія — через дорогу від лікарні…

Після короткої відпустки, пов'язаної з доглядом за батьком, Георгій Андрійович вручив мені ключі від лабораторії, і сказав, що тепер їздити в інститут мені доведеться лише у випадку крайньої потреби, а поки що моє робоче місце — біля дому і біля батька. Я був розчулений до сліз.

Це сталося без жодних прохань про допомогу ні від мене, ні від моїх друзів. Після пам'ятного вручення диплому і направлення, Георгій Андрійович сам підійшов до мене з щирими привітаннями і запитав чого це в такий визначний день у мене такий похмурий настрій, а вже наступного дня відбувся наш похід у Міністерство за відкріпленням і перенаправленням. Не встиг я оговтатись від несподіваного переходу з чорної клітинки шахової дошки моєї долі на білу, як новий неочікуваний дарунок, як сказав мій батько: — і одружений і вдома… Мало того, що Георгій Андрійович звільнив мене від необхідності зробити вибір між дипломом і батьком, він подбав ще й про те, щоб і в робочий час я міг, не долаючи шлях через все місто, побути кілька хвилин з батьком, в його палаті. Ви спитаєте: чи мав Георгій Андрійович хоча б мінімальний зиск від того?

— Жодного! Жодного, крім морального, звичайно. Така людина! Наc з'єднав якийсь резонанс душ. Я його, як і він мене, розумів з півслова. Згодом, через рік моєї роботи в інституті, розглядаючи колекцію сконструйованих і виготовлених мною пневмонодатчиків, Георгій Андрійович похвалив мене за винахідливість, сказав, що за кільк