Я сиділа в залі очікування у м'якому сіро-блакитному кріслі.

— Швидкий поїзд № 620 Ростов-Донецьк затримується на десять хвилин. Очікуваний час прибуття 18:40, — з репродукторів вокзалу доносився приємний жіночий голос.

Я приїхала на вокзал завчасно. Не покладаючись на міський транспорт, вважала за краще посидіти в залі очікування або побродити по перону. Мені тут подобалося. Я взагалі люблю подорожувати, люблю неповторну атмосферу вокзалів, мені цікаво дивитися на прибуваючі потяги, на людей, які поспішають з валізами, на радісних зустрічаючих, на сумних закоханих, яких очікує розлука.

Сидячи в м'якому комфортному кріслі, я розглядала наш вокзал після реставрації та капітального ремонту. Новий зал очікування побудували прямо над залізничними платформами, спуститися до яких можна було ескалатором. У залі було чисто, затишно, працював буфет і пахло ароматною кавою.

— Швидкий поїзд № 620 Ростов-Донецьк прибуває на четверту колію третьої платформи, — оголосила дівчина.

— Ви не подивитеся за сумками? — звернулася до мене жінка з хлопчиком років восьми. — Ми в туалет збігаємо.

— Добре, тільки ви недовго, скоро мій поїзд, — відповіла я.

— Ми швидко, — пообіцяла жінка.

Я дивилася у величезні чисті вікна. Внизу на платформі поспішали люди. Когось зустрічали з квітами. Он солдатики строкової служби повертаються на радість матерям. А он весілля. Наречена в білому. Напевно, у весільну подорож їдуть. Щасливі.

— Поїзд інтерсіті № 174 Дніпропетровськ-Донецьк прибуває на першу колію. Будьте обережні, — линуло з репродукторів.

Повернулася жіночка з хлопчиком. Він з апетитом їв запашний пиріжок.

— Спасибі вам, — подякувала вона мені.

— Будь ласка, — посміхнулася я.

— В туалеті чистота, мило, папір, фен, просто краса, — захоплювалася жінка. — От би скрізь так було.

— Оголошується посадка на швидкий поїзд № 37 Донецьк-Київ. Потяг прибуває на другу колію другої платформи. Вихід до поїзда через підземний перехід. Нумерація вагонів з хвоста поїзда. Час відправлення 19:04.

— Мій поїзд подали. Щасливо вам, — попрощалася я.

– І вам всього доброго, — побажала мені жінка.

Я спускалася на ескалаторі на свою платформу.

— Швидкісний електропоїзд № 171 Харків-Донецьк прибуває на п'яту колію третьої платформи, — звучало в динаміках.

Я знайшла свій вагон і пред'явила квиток провідниці.

— Місце одинадцять, — сказала вона, забравши квиток.

Увійшовши в третє купе плацкартного вагону, я зайняла своє місце. Їхала без багажу, туди і назад. З собою тільки документи. Оформляла спадщину в Олександрії — земельний пай, що дістався моєму батькові та його сестрі від брата. Тато за життя не встиг оформити землю, тому що в державному акті на право власності на землю написали прізвище дядька з помилкою, причому в його примірнику все було написано вірно. Моя тітка виграла суд, але їй не оформляли документи на землю, поки не оформимо ми з мамою. Ось і довелося мені заради тітки зайнятися цим питанням.

Процедура виявилася не такою простою, щоразу в земельному відділі знаходили привід відправити мене за черговим документом. Сьогодні я везла довідку від нотаріуса, що акт на землю зберігається в нотаріальній конторі, яка видала свідоцтво на спадщину.

Я вже звикла до цих нескінченних поїздок, а на роботі звикли до моїх короткочасних відпусток. Сьогодні я їхала, щоб зробити черговий крок у цій складній процедурі отримання свідоцтва про право власності на землю.

Сусіди по купе мені попалися спокійні — літня пара і хлопець-студент. Сімейна пара повечеряла і лягла спати, а хлопець на верхній полиці слухав музику в навушниках і слав смс [1] друзям. Я теж вирішила лягти раніше, адже виходити мені треба було в Олександрії о четвертій ранку.

Вранці було темно і вогко. Хоч травень був у розпалі, але ночами було прохолодно. Добре, що я захопила вітрівку і взула черевики на шнурівці, які молодь називає «оксфордами». Та й спідниця у мене тепла, довга. Одягла її тому, що хотіла сходити в храм поставити свічки за упокій моїх дорогих татка і дядька.

Я увійшла в зал очікування і, оцінивши обстановку, знайшла собі місце. Сідала завжди близько жінок, сімейних пар або батьків з дітьми. Я вже без труднощів вгадувала, хто був пасажиром залізниці, а хто прийшов просто погрітися і поспати годинку-другу. Я співчувала бездомним, які коротали ночі на вокзалі. Якщо вони, звичайно, нікого не чіпали, а мирно дрімали в кріслах.

Спати я не хотіла, сиділа, думала про своє. Стало світати. Сходити б в туалет, але він на вулиці в кінці перону. Не хочеться йти поодинці по безлюдному перону. Уже шість годин, посиджу ще півгодинки і піду в свій земельний відділ.

О пів на сьому я вийшла на вулицю і зіщулилася. Пройшовши повз закусочну на розі, я попрямувала на Перекопську [2] вулицю. Мені подобалася ця вулиця. Місцями вона здавалася трохи похмурою, але в цілому на ній є чудові дореволюційні будинки, побудовані руками талановитих зодчих. Видно товсті добротні стіни, безліч архітектурних елементів — пілястри, вхідні арки, колони, карнизи, барельєфи та інші декоративні деталі.

На довгій вулиці поруч уживаються сучасні багатоповерхівки і старовинні споруди. Зустрічаються старі триповерхові казенні [3] будинки і маленькі одноповерхові будиночки. Але ж ці споруди, які пережили грізні часи, справжній скарб, історична пам'ять. Шкода, що так мало уваги приділяється реставрації старовинних будівель. Чи то зовсім збідніли матеріальні запаси, то чи збідніла душа людська. Адже місто, яке веде свою історію з середини 18 століття, могло би стати місцем туризму. Ну так, приїдуть до нас туристи на залізничну станцію, а ми їм — «добридень, а у нас вбиральня на пероні». Прикро, за нашу відсталість, лінь, байдужість.

Ось я дійшла до проспекту Леніна [4]. Іду праворуч до вулиці Першотравневої. Напроти міськвиконкому обнесений будівельними лісами розвалений будинок з червоної цегли із зяючими отворами вікон. Будинок старовинний [5]. При всьому його убогому стані видно, що це була одна з найкрасивіших будівель свого часу. Відновить її хто-небудь? Чи знайдеться меценат? Хотілося б вірити.

Ось і будинок, де розмістився земельний відділ. Зліва пам'ятка Олександрії — будинок Пищевича [6] з башточкою на даху і оригінальними колонами над входом. Тут все дихає історією.

Близько сьомої ранку я вже в будівлі земельного відділу. Благо, всередину пускають, можна піднятися на третій поверх по хитромудрих коридорах будівлі радянської архітектури і посидіти біля кабінету. Я не перша, поперед мене дві людини.

— Ви отримувати свідоцтво? — питає мене немолода жінка.

— Ні, — відповідаю я.

— Тоді ви за чоловіком.

Я згідно киваю.

— Півроку оформляю землю, натомилася, — зітхає жінка. — Нарешті, сьогодні обіцяли свідоцтво. Кажуть, ще якийсь диск дадуть, а куди його, не знаю.

— Потім треба йти реєструвати в кадастр, — підказує чоловік.

— А що, тут не буде кадастрового номера? — жахається жінка.

— Напевно, ні, — знизує плечима чоловік.

Я починаю розуміти, що мені ще їздити в Олександрію не раз. Ну що ж, подорожувати я люблю.

До восьмої години підтягуються співробітники земельного відділу. Зростає і черга в кабінет.

Я увійшла другою. Мене прийняли дуже мило. Погодилися з довідкою від нотаріуса, ще раз перевірили всі документи.

— Скопіюйте всі примірники, завірте копії у нотаріуса і приходьте без черги з пакетом документів. Ось квитанція на мито. Оплата в Ощадбанку.

«Невже сьогодні приймуть документи? — промайнуло в голові. — Скоріше б».

Вийшовши з будівлі, я пішла повз театрального скверу шукати відділення банку. «Можна буде в парку на лавочці посидіти», — подумала я.

Відділення банку було недалеко. Я оплатила мито і вирушила на проспект шукати нотаріуса.

Я сиділа в парку, їла бутерброд і запивала яблучним соком. До мене підлетіли голуби. Я накришила їм крихт, і вони весело клювали їх. Крізь хмари проглядало сонечко, зігріваючи землю після холодного ранку.

Я тріумфувала. Нарешті у мене прийняли документи і обіцяли через два місяці видати свідоцтво. Невже кінець митарствам? Просто не вірилося. «Піду, подивлюся на Інгулець, потім зайду до орендарів, потім пошукаю храм, потім посиджу в парку на площі [7], а потім по Червоноармійській [8] на вокзал і на поїзд, — планувала я. — Який вдалий день».

Трохи перекусивши, я вирішила обстежити місцевість. Розглянула історичну будівлю колишнього театру [9], який став палацом культури. Потім, перейшовши дорогу, вийшла до будинку п’ять по вулиці Першотравневій, і попрямувала до містка, який вів через річку далі на територію спортивного комплексу.

Стоячи на містку, я розглядала околиці. «Це Інгулець? — питала я себе. — Невже і річки тут в такому ж стані, як і старовинні історичні будівлі?» Я була в замішанні, дивлячись на сіру брудну річку, порослу по берегах осотом. Неподалік над водою підіймався пар.

Я підійшла до поручнів містка і стала вдивлятися у воду. «Дрібна, напевно, замулилась, — подумала я. — Краще б я сюди не приходила».

Тоді я ще не знала, що це не Інгулець, а його притока — річка Березівка. Я була приблизно в трьохстах метрах від того місця, де Березівка впадає в Інгулець.

Від Первомайської вулиці я попрямувала до проспекту Леніна. Мені раптово стало не по собі. Підходила нудота і паморочилося в голові. Я вирішила змінити свої плани і йти на вокзал. Пройшовши проспект, я звернула на Перекопську, пройшла з десяток будинків і, побачивши лавочку під вікном з різьбленими віконницями, вирішила на неї сісти. «Що зі мною?» — промайнуло в голові.

В хаті жінки варили борщ. У печі кипів казанок з реберцями та картоплею. Мати спритно різала капусту. Старша дочка Пріся смажила до борщу натерті буряк, моркву і дрібно нарізану цибулю. Молодша Христя сиділа за столом і пробувала морс з томатів, приготований для засмажки. Господиня виглянула у вікно:

— Пріся, дочка, подивися, що за молодиця під вікном присіла, може, нитками торгує.

Дівчина років шістнадцяти вибігла на вулицю і відразу повернулася в дім.

— Мамо, там жінці погано.

— От біда, пішли, подивимося.

Господиня з дочкою вийшли на вулицю.

— Давай, Прісечка, бери її під руку, повели в хату.

Жінки посадили незнайомку на лавку.

— Зовсім погано їй. Розстели ліжко Гриця, давай її покладемо, — сказала мати.

— А Гриць де буде спати? — запитала Пріся.

— На печі або у сіннику поспить, якщо вона не оговтається до вечора. Христя, дочка, набери з відра колодязної води кухоль, дамо їй попити. Треба її роздягнути. Пріся, знімай кофту їй, спідницю.

— Багата панна, дивіться, яка у неї спідниця, — сказала Пріся, стягуючи з жінки спідницю. — А що це у неї? Мама, дивіться які панчохи чудні, не на поясі тримаються, а ніби панталони. А білизна з мережива.

Господиня глянула мимохідь на гостю:

— Молода ще на панну витріщатися, накрий її ковдрою, — осмикнула вона дочку.

Дівчинка років шести принесла кухоль води. Мати взяла кухоль і піднесла до губ жінки.

— Випий, мила, може морок і зійде.

Гостя з жадібністю припала до кухля. Господиня заглянула в очі незнайомки.

— Ой, мила, тримає тебе річка, — сказала вона, похитавши головою.

Гостя, випивши води, впала в забуття.

— Бачиш, до нас панна завітала, мама її вилікує, — сказала Пріся молодшій сестрі.

Дівчинка підійшла до ліжка, де лежала незнайомка.

— Красива, — пошепки сказала вона. — От би мені такою гарною бути.

— Будеш багата, як вона, і ти красива будеш, — засміялася сестра.

— А купчиха Макрина багата, а не красива, — заперечила дівчинка.

— Так я пожартувала, ти у нас і зараз кралечка, — Пріся обняла сестру. — Кралечка-Хрістечка. Підемо, нехай спить.

* * *

Увечері прийшов старший син господині. Одягнений був у широкі штани з поясом, полотняну сорочку зі стоячим коміром, зав'язаним тасьмою з китицями.

— Грицю, їстимеш? — запитала мати. — Сідай за стіл. Мабуть, зголоднів? Що там, в місті діється? Чули, стріляли. Пріся, хліба відріж, — сказала мати, наливаючи синові миску борщу.

— Ой, мамо, не питайте. Хлопці отамана Григор'єва по хатах ходять, євреїв виводять.

— Куди виводять? — запитала Пріся, слухаючи брата.

— Куди, куди, хлопці кажуть, що першого травня григор'євці обстріляли з гармат бронепоїзда Єлисаветград, а другого числа влаштували на станції Знам'янка перший погром, вбивши близько п'ятдесяти євреїв. У всіх містах вони євреїв вбивають.

— Спаси, Господи, — перехрестилася мати. — Грицю, хоч ти в убивці не йди, гріх це.

— Кажуть, п'ятнадцятого травня в Єлисаветграді григор'євці громили євреїв, так три тисячі вбили, і кілька сотень москалів, — Григорій набирав ложку наваристого борщу. — Ідея у повстанців була хороша — збунтувалися вони проти більшовиків, проти їх політики продрозкладки. Придумали — заборонити хлібом торгувати, створювати радгоспи замість роздачі землі селянам. Ще й худобу забирають у селян в свої радгоспи.

— Ми б нашу Маньку не віддали, — сказав Христя, — вона нам молоко дає.

— Ага, ти ще піди на вулиці при більшовиках брякни про Маньку, — сказала старша Пріся.

— Ось і селяни не хочуть свою худобу в радгоспи віддавати. А народ туди силоміць заганяють, — сказав брат.

— Мені недавно Глаша, у якої ми борошно купуємо, говорила, що не знають, чи будуть на майбутній рік сіяти чи ні, — згадала Пріся.

— Починали повстанці боротьбу за ідею, а скотилися геть, до погромів, сусід на сусіда сокиру точить — несхвально кивнув головою Григорій.

— Ти, Грицю, остерігайся, часи смутні, — переживала мати. — А ви дивіться, на вулицю ні ногою, бач, безчинства які, — наказала мати дочкам.

Сестри примовкли, сидячи на лавці. Брату Грицю було вже тридцять два. Він був первістком у Полікарії, а Христю вона народила в сорок чотири. Гриша був сестрам за батька. Макар, чоловік Полікарії помер чотири роки тому від ран, отриманих під час війни.

— А у нас гостя, — проговорилася Христя.

— Яка гостя? — запитав брат. — Чого ж її не пригощаєте?

— Вона на твоєму ліжку спить, — повідомила дівчинка.

— Спасибі, мамо, смачно, — подякував син, доївши борщ.

Григорій встав з-за столу і пішов до кімнати, де стояло його ліжко.

— Красива, — сказав він, повернувшись. — А хто така?

— Чи не знаємо, — знизала плечима Христя.

— Під вікно до нас сіла, — повідомила Пріся.

— Річка її привела, — задумалась Полікарія, прибираючи посуд зі столу, — красу її Березівка побачила і не відпускає.

— Дивно говорите, мамо, — сказав Гриць. — Я у сінник.

За вікном розвиднилося. Я відкрила очі і не зрозуміла, де це я. Цегляний будинок, штукатурені вибілені стіни, занавіски на вікнах. Я в ліжку.

— Відпустило? — звернулася до мене жінка з добрими очима. — Полегшало?

Я підвелася в ліжку.

— А що сталося? Де я?

— Ти, мила, вчора до нас під віконце присіла, так і обімліла. Майже добу проспала. Вставай, нагодуємо тебе. Он твоя одежа. Пріся! — покликала господиня дочку. — Злий панні води, нехай вмиється.

Господиня була одягнена по-селянськи, в довгій спідниці і полотняній сорочці з призбираною горловиною, прикрашеною по колу вишитими червоними маками.

Я одяглася і вийшла в світлицю. За столом сиділа шестирічна дівчинка в довгому сарафані з тонкими бретелями, з-під яких видно було блузку, усіяну маленькими вишитими волошками. Мала привітно посміхалася мені.

– Ідіть, панна, я вам зіллю над тазом, — покликала старша дівчина в сорочці з вишитими рукавами.

Я пішла за нею.

— Красива вишивка, — зауважила я.

— Мама вишивала, а чохли [10] я сама, — відповіла дівчина.

— Чохли? — перепитала я.

— Це манжети так називаються. Не чули?

Я посміхнулася і негативно кивнула головою.

Після вмивання я знайшла в сумці гребінець і причесалася.

— Дивовижний у вас, панна, гребінець, — сказала дівчинка.

— Це щітка, — відповіла я і простягнула її дівчинці.

– І дзеркальце є! — здивувалася вона.

— Хочеш, залиш собі, — запропонувала я.

— Хочу, — зраділа дівчинка.

— Христя, — строго сказала мати і дівчинка поклала щітку на стіл.

— Нехай бере, — сказала я. — У мене ще дерев'яний гребінець є.

Христя з посмішкою взяла подарунок і стала розглядати себе в дзеркальці.

— Як звуть вас, панна? — запитала господиня будинку, пораючись біля плити.

— Оксана, — відповіла я.

— Будете яєчню? Молоко?

— Ні дякую. Я б випила гарячого чаю.

— Чаю? А може узвару? Гарячий, тільки зварила.

— Можна узвару.

— Я — Полікарія, — представилася господиня, наливаючи кухоль узвару, — а це дочки мої. Яким чином ви до нас потрапили, звідки?

— Спадщину оформляю, землю дядькову. З Донбасу я. Спасибі вам, що дали притулок мені, що не кинули на вулиці.

— Як можна, мила. На тобі лиця не було.

— Мені на вокзал треба.

— Стривай, мила, не поспішай, зараз краще не виходити на вулицю.

— А що там?

— Та стрілянина буває.

— Ловлять когось?

— Та хто їх знає. Ось Гриць прийде, проводить тебе. Обід треба приготувати, сина нагодувати.

Полікарія дістала шматок грудинки курки.

— Ні туди, ні сюди. Суп треба було зварити, а смажити не вистачить, як його ділити на п'ятьох-то?

— А ви котлети приготуйте, — підказала я.

— Котлети? Чи не готувала ніколи.

— А олія соняшникова є? — запитала я.

– Є.

— А яйце?

— Пріся, піди яйця збери в курнику.

Я закотила рукави трикотажної кофтини.

— Дивіться, м'ясо треба дрібно порубати. Про цибулину забула.

— Цибуля є, — сказала господиня і відрізала цибулину з плетеної коси, що висіла на цвяху.

— Ріжете дрібно цибулю, яйце сюди, розм'якшений хліб, посолити, розмішати все, обвалюють у борошні і на сковороду. Обсмажуємо з двох сторін на олії.

— Пахне! — сказала Христя.

— Спритно у вас, панна, все виходить.

— Бачите, скільки котлет вийшло, нагодуєте всю сім'ю.

— Картопля вже підходить, — сказала господиня. — Шкварчать котлети-то.

— Ще солоної капустки і обід готовий, — посміхнулася я.

— А ви, панна, напевно, добра господиня, — зауважила Полікарія. — А скільки ж вам рочків?

— Тридцять вісім, — відповіла я.

— Ба! А на обличчі двадцять п'ять! — здивувалася господиня. — Тому-то вас Березівка і запримітила.

— На мене ровесниці ображаються, що я виглядаю молодше їх. А Березівка це хто?

— О, з'явилася, чи не запилилася, — розлютилася раптово Пріся.

— Хто там, доню?

— Каська вже прийшла, — відповіла дочка.

— Ох, не любиш ти її. Це наречена Гриця, — сказала мені Полікарія. — Все хоче Гриця на собі одружити.

— А він що? — запитала я.

— Та не любить він її, — відповіла жінка.

— Здрастуйте у вашій хаті, — увійшла в хату рудоволоса молода жінка років двадцяти восьми. — У вас гості? Пахне смачно! Що ви там готуєте, тітка Полікарія?

– Їсти готую, сина годувати буду.

— А звідки до вас така гостя прибула? Родичка ваша?

— Чого допит чиниш, Кася. Ти у справі або новини розповісти?

— Я до Грицька. А новини такі, що облава на вулиці.

— Так кого ж ловити на нашій вулиці?

— Та вже вони знають, кого ловити. Ну, раз Гриця немає, то піду я.

— А сама не боїшся по вулиці ходити? — запитала Полікарія.

— А що мені? Я перед владою чиста. Мені ховатися не треба.

 

— От мимра, — сказала Пріся, коли гостя пішла.

— Чи не лайся, дочка, ще може ріднею стане.

— Не одружиться з нею Гриць, не любить він її! — сердилась дівчина.

— Котлети вже протушкувалися, готові, — сказала я.

До кімнати увійшов Григорій.

— Ой, як пахне, аж на вулиці чутно. Що ви тут готуєте? Добрий вам день.

— Здрастуйте, — відповіла я.

— Це Оксана господарює, — сказала мати. — Синку, ти городами йшов?

— Так, а що?

— Каська сказала, облава по вулиці, — сказала Пріся.

— Давай, пообідай швидше і схоронися в плавнях. Батько ваш за батьківщину воював проти чужинців, а тут свої безчинствують.

Я слухала і не розуміла, що у них твориться на вулицях і в місті. Вчора я нічого незвичайного не помітила.

— Ось і картопля готова.

— А ви коли будете їсти? — запитав син. — А це що за диво?

— Спробуй, Оксана приготувала. Це котлети, — сказала Христя, з апетитом відкушуючи шматок котлети.

Григорій спробував.

— Смачно, незвичайно! Христя, обідай зі мною. Мамо, ви запам'ятали, як готується ця заморська страва?

— Пріся запам'ятала. Мені не до того зараз. Переживаю я за вас. Ти, Грицю, прийдеш Оксану на станцію відвести, а то прямо зараз її в плавні веди.

— Мама, що такій панні в плавнях робити? А, може, ви маєте рацію. Я ось тільки до Йосипа збігаю, попереджу його, щоб на нашу вулицю не сунувся, а краще, щоб забрався з міста, і підемо в плавні. Спасибі, смачно, але ніколи обідати. Піду.

— Я тобі з собою заверну, там поїсте спокійно. Іди, синку.

У будинку сімдесят один по вулиці Перекопської йшов обшук.

— Кузьма, піди сюди, — поманила пальцем Кася, ховаючись за деревом.

Хлопець з чорним чубом, що виглядав з-під картуза, підійшов до неї.

— Що ви, багато ворогів виявили? — тихим голосом запитала вона.

— Поховалися, когось попередили, і вони поїхали, зате сім'ю Кацмана взяли, Абрамовича, у Проненкова взяли брата його москаля.

— А ти для мене можеш дещо зробити?

— Дивлячись що, — грайливо сказав Кузьма.

— А перевірити одну панну. Дорогу вона мені перейшла.

— А що ви з нею не поділили?

— Ділити мені з нею нічого, але провчити її треба, щоб по чужих хатах не ходила.

– І де ця панянка?

— У тітки Полікарії.

— Так це ти Гришку приревнувала? — розчаровано запитав хлопець.

— Кузечка, ну я ж в боргу не залишуся, ти ж мене знаєш, — припала до нього Кася.

— А до комори прийдеш? — посміхнувся хлопець, торкаючись до ґудзика на її грудях.

— А прийду, — грайливо відповіла вона.

— Гаразд, у Полікарії кажеш? Добре. Дивись, обіцяла.

— У коморі, я пам'ятаю, — тихо засміялася Кася.