Я сиділа в залі очікування у м'якому сіро-блакитному кріслі.

— Швидкий поїзд № 620 Ростов-Донецьк затримується на десять хвилин. Очікуваний час прибуття 18:40, — з репродукторів вокзалу доносився приємний жіночий голос.

Я приїхала на вокзал завчасно. Не покладаючись на міський транспорт, вважала за краще посидіти в залі очікування або побродити по перону. Мені тут подобалося. Я взагалі люблю подорожувати, люблю неповторну атмосферу вокзалів, мені цікаво дивитися на прибуваючі потяги, на людей, які поспішають з валізами, на радісних зустрічаючих, на сумних закоханих, яких очікує розлука.

Сидячи в м'якому комфортному кріслі, я розглядала наш вокзал після реставрації та капітального ремонту. Новий зал очікування побудували прямо над залізничними платформами, спуститися до яких можна було ескалатором. У залі було чисто, затишно, працював буфет і пахло ароматною кавою.

— Швидкий поїзд № 620 Ростов-Донецьк прибуває на четверту колію третьої платформи, — оголосила дівчина.

— Ви не подивитеся за сумками? — звернулася до мене жінка з хлопчиком років восьми. — Ми в туалет збігаємо.

— Добре, тільки ви недовго, скоро мій поїзд, — відповіла я.

— Ми швидко, — пообіцяла жінка.

Я дивилася у величезні чисті вікна. Внизу на платформі поспішали люди. Когось зустрічали з квітами. Он солдатики строкової служби повертаються на радість матерям. А он весілля. Наречена в білому. Напевно, у весільну подорож їдуть. Щасливі.

— Поїзд інтерсіті № 174 Дніпропетровськ-Донецьк прибуває на першу колію. Будьте обережні, — линуло з репродукторів.

Повернулася жіночка з хлопчиком. Він з апетитом їв запашний пиріжок.

— Спасибі вам, — подякувала вона мені.

— Будь ласка, — посміхнулася я.

— В туалеті чистота, мило, папір, фен, просто краса, — захоплювалася жінка. — От би скрізь так було.

— Оголошується посадка на швидкий поїзд № 37 Донецьк-Київ. Потяг прибуває на другу колію другої платформи. Вихід до поїзда через підземний перехід. Нумерація вагонів з хвоста поїзда. Час відправлення 19:04.

— Мій поїзд подали. Щасливо вам, — попрощалася я.

– І вам всього доброго, — побажала мені жінка.

Я спускалася на ескалаторі на свою платформу.

— Швидкісний електропоїзд № 171 Харків-Донецьк прибуває на п'яту колію третьої платформи, — звучало в динаміках.

Я знайшла свій вагон і пред'явила квиток провідниці.

— Місце одинадцять, — сказала вона, забравши квиток.

Увійшовши в третє купе плацкартного вагону, я зайняла своє місце. Їхала без багажу, туди і назад. З собою тільки документи. Оформляла спадщину в Олександрії — земельний пай, що дістався моєму батькові та його сестрі від брата. Тато за життя не встиг оформити землю, тому що в державному акті на право власності на землю написали прізвище дядька з помилкою, причому в його примірнику все було написано вірно. Моя тітка виграла суд, але їй не оформляли документи на землю, поки не оформимо ми з мамою. Ось і довелося мені заради тітки зайнятися цим питанням.

Процедура виявилася не такою простою, щоразу в земельному відділі знаходили привід відправити мене за черговим документом. Сьогодні я везла довідку від нотаріуса, що акт на землю зберігається в нотаріальній конторі, яка видала свідоцтво на спадщину.

Я вже звикла до цих нескінченних поїздок, а на роботі звикли до моїх короткочасних відпусток. Сьогодні я їхала, щоб зробити черговий крок у цій складній процедурі отримання свідоцтва про право власності на землю.

Сусіди по купе мені попалися спокійні — літня пара і хлопець-студент. Сімейна пара повечеряла і лягла спати, а хлопець на верхній полиці слухав музику в навушниках і слав смс [1] друзям. Я теж вирішила лягти раніше, адже виходити мені треба було в Олександрії о четвертій ранку.

Вранці було темно і вогко. Хоч травень був у розпалі, але ночами було прохолодно. Добре, що я захопила вітрівку і взула черевики на шнурівці, які молодь називає «оксфордами». Та й спідниця у мене тепла, довга. Одягла її тому, що хотіла сходити в храм поставити свічки за упокій моїх дорогих татка і дядька.

Я увійшла в зал очікування і, оцінивши обстановку, знайшла собі місце. Сідала завжди близько жінок, сімейних пар або батьків з дітьми. Я вже без труднощів вгадувала, хто був пасажиром залізниці, а хто прийшов просто погрітися і поспати годинку-другу. Я співчувала бездомним, які коротали ночі на вокзалі. Якщо вони, звичайно, нікого не чіпали, а мирно дрімали в кріслах.

Спати я не хотіла, сиділа, думала про своє. Стало світати. Сходити б в туалет, але він на вулиці в кінці перону. Не хочеться йти поодинці по безлюдному перону. Уже шість годин, посиджу ще півгодинки і піду в свій земельний відділ.

О пів на сьому я вийшла на вулицю і зіщулилася. Пройшовши повз закусочну на розі, я попрямувала на Перекопську [2] вулицю. Мені подобалася ця вулиця. Місцями вона здавалася трохи похмурою, але в цілому на ній є чудові дореволюційні будинки, побудовані руками талановитих зодчих. Видно товсті добротні стіни, безліч архітектурних елементів — пілястри, вхідні арки, колони, карнизи, барельєфи та інші декоративні деталі.

На довгій вулиці поруч уживаються сучасні багатоповерхівки і старовинні споруди. Зустрічаються старі триповерхові казенні [3] будинки і маленькі одноповерхові будиночки. Але ж ці споруди, які пережили грізні часи, справжній скарб, історична пам'ять. Шкода, що так мало уваги приділяється реставрації старовинних будівель. Чи то зовсім збідніли матеріальні запаси, то чи збідніла душа людська. Адже місто, яке веде свою історію з середини 18 століття, могло би стати місцем туризму. Ну так, приїдуть до нас туристи на залізничну станцію, а ми їм — «добридень, а у нас вбиральня на пероні». Прикро, за нашу відсталість, лінь, байдужість.

Ось я дійшла до проспекту Леніна [4]. Іду праворуч до вулиці Першотравневої. Напроти міськвиконкому обнесений будівельними лісами розвалений будинок з червоної цегли із зяючими отворами вікон. Будинок старовинний [5]. При всьому його убогому стані видно, що це була одна з найкрасивіших будівель свого часу. Відновить її хто-небудь? Чи знайдеться меценат? Хотілося б вірити.

Ось і будинок, де розмістився земельний відділ. Зліва пам'ятка Олександрії — будинок Пищевича [6] з башточкою на даху і оригінальними колонами над входом. Тут все дихає історією.

Близько сьомої ранку я вже в будівлі земельного відділу. Благо, всередину пускають, можна піднятися на третій поверх по хитромудрих коридорах будівлі радянської архітектури і посидіти біля кабінету. Я не перша, поперед мене дві людини.

— Ви отримувати свідоцтво? — питає мене немолода жінка.

— Ні, — відповідаю я.

— Тоді ви за чоловіком.

Я згідно киваю.

— Півроку оформляю землю, натомилася, — зітхає жінка. — Нарешті, сьогодні обіцяли свідоцтво. Кажуть, ще якийсь диск дадуть, а куди його, не знаю.

— Потім треба йти реєструвати в кадастр, — підказує чоловік.

— А що, тут не буде кадастрового номера? — жахається жінка.

— Напевно, ні, — знизує плечима чоловік.

Я починаю розуміти, що мені ще їздити в Олександрію не раз. Ну що ж, подорожувати я люблю.

До восьмої години підтягуються співробітники земельного відділу. Зростає і черга в кабінет.

Я увійшла другою. Мене прийняли дуже мило. Погодилися з довідкою від нотаріуса, ще раз перевірили всі документи.

— Скопіюйте всі примірники, завірте копії у нотаріуса і приходьте без черги з пакетом документів. Ось квитанція на мито. Оплата в Ощадбанку.

«Невже сьогодні приймуть документи? — промайнуло в голові. — Скоріше б».

Вийшовши з будівлі, я пішла повз театрального скверу шукати відділення банку. «Можна буде в парку на лавочці посидіти», — подумала я.

Відділення банку було недалеко. Я оплатила мито і вирушила на проспект шукати нотаріуса.