Японський острів Садо був раєм для птахів. Особливо він сподобався ібісам, великим білим красеням з червоними ногами, яскравою червоною головою з жовтою радужкою очей і з витонченим зігнутим чорним дзьобом з червоним кінчиком. На потилиці у ібісів є чубчик з довгого пір'я, а ще у цих птахів є одна чудова особливість. Але про це далі в нашій казці.

Острів Садо був батьківщиною ібісів. Тут вони виводили своє потомство. Острів цей був незвичайної форми. Куди б не полетіли ібіси, повертаючись, вони бачили два хребта високих гір із зеленою рівниною між ними, де завжди було вдосталь їжі. З висоти пташиного польоту здавалося, що це два великих корабля пливуть в море, а між ними натягнута величезна сітка. Причому один корабель плив трохи попереду, а другий корабель його наздоганяв.

Птахи, народжені на острові Садо, могли щасливо прожити все життя, радіючи сонцю, безкрайньому небу, квітучим садам і веселому щебетанню своїх пташенят. Від негоди, морських штормів і сильних вітрів ібіси завжди ховалися за високими горами, а коли знову наставало затишшя, вони виходили з укриттів, поправляли зруйновані гнізда і знову весело щебетали в пошуках смачної їжі, видаючи якісь воронячі звуки — «ка-га, ка-га, ка-га» або «каг, каг, каг».

* * *

В одній молодій сім'ї ібісів, що жили на острові Садо, народилися первістки — два прекрасних пташеня.

— Ах, боже мій, як вона прекрасна, — захоплювався молодий батько, дивлячись на дочку. — Вона красунечка!

Самка ібіса весело засміялася, бачачи, як самець захоплюється непривабливим пташеням, покритим світло-сірим пухом з рожевою мордочкою і червоно-помаранчевими скорченими ніжками.

— Вона непосида, — сказала вона.

— Я назву її Мей[1]! Та, що танцює. Мей! — придумав щасливий батько.

— Синок у нас теж молодець, — сказала самка, — виросте — перетвориться в великого сильного ібіса, такого, як ти, Іоші[2], — вирішила підбадьорити вона свого чоловіка. — Ти тепер тато, — засміялася самка, — тато-чічі[3].

— А ти — мама, — посміхався гордий ібіс. — Мама-хаха[4].

— Чічі, — сказала самка, — малятко Мей і старший брат Ічіро[5] зголодніли.

— Я зараз принесу їм смачного жабеня, — самець поспішив на пошуки їжі.

– І прихопи ще дрібної рибки для Мей, вона її так любить, — кричала йому вслід самка.

* * *

Ібіс розкрив свої сильні крила і полетів над заливним лугом. Його гострі очі помітили рибку. «Раз Мей любить рибку, мабуть, принесу їм поласувати», — подумав він, знизив висоту і спритно спіймав двох невдачливих рибок. Зі здобиччю він полетів до гнізда.

Ще в тридцяти метрах від гнізда він зауважив, що там щось негаразд. Він прожогом кинувся на захист самки і пташенят. Мама-хаха, розкривши свої крила над гніздом, вкривала пташенят. Вона безстрашно кричала на ворон, але сили їх були нерівні. Дві ворони раз у раз підлітали до гнізда, намагаючись схопити малюків, але самка відважно била їх своїм дзьобом.

 

 

Ібіс швидко підлетів до гнізда і накинувся на кривдників. Чубчик над його головою розпушився. Він кинувся спочатку на більш сильного суперника і вдарив його своїм крилом. Другий кривдник спостерігав, готуючись напасти на самку, якщо ібіс не виграє єдиноборство з першим розбійником. Але ібіс різко повернувся, набрав висоту і каменем кинувся на суперника. У ворони посипалося пір'я.

— Кар-кар! — закричали незадоволені ворони і відлетіли від гнізда, отримавши гідну відсіч.

– Іоші, ти такий сміливий! — захоплювалася самка. — Вони тебе злякалися.

— Я так хвилювався за вас, коли побачив ворон, — відповів Іоші. — Папа за вас хвилювався, хороші мої, — обіймав він пташенят. — Ти молодець, мама-хаха, ти теж відважно захищала наших малюків, — він ніжно притулив до неї свою шию.

— Ви злякалися, малюки? — запитав ібіс дітей, але вони нічого не могли відповісти, адже вони були зовсім-зовсім крихітні. — Не бійтеся, — продовжував ібіс, — тато-чічі захистить вас. Тільки ось — невдача, рибку я розгубив. Чи не нагодував вас.

— Не страшно, Іоші, наловиш нової, — сказала самка.

— Ні, я постережу гніздо, раптом вони повернуться, — вирішив ібіс. — А ти, Момоко[6], полети, розправ крила і сама трохи поїж.

— Добре, — погодилася самка і полетіла на заплавні луки.

Маленькі пташенята підростали швидко. Незабаром вони вкрилися густим пухом, крізь який пробивалося пір'ячко. А через кілька тижнів вони вже вчилися літати.

— Неправильно! — повчав сестру старший брат. — Ширше помах крила, дивись!

— Звичайно, ти великий і сильний, — відповідала сестра. — У тебе он, які міцні крила!

— А ти летиш, ніби на місці танцюєш, недарма тато-чічі назвав тебе Мей, — засміявся брат.

— Стривай, не лети високо, — попросила Мей. — Я не встигаю! Треба було назвати тебе не Ічіро, а Ічіро-Сенсю[7], ти справжній спортсмен, — хвалила брата Мей.

— Полетіли на рисове поле ловити жаб, — покликав брат.

– Ічіро, але мама-хаха не веліла нам самим туди літати, — заперечила Мей.

— Гаразд, полетіли до струмка, пошукаємо молюсків, — погодився Ічіро.

— Вони теж дуже смачні! — зраділа Мей. — Полетіли!

* * *

Знизившись на зелену траву, молоді ібіси пішли вздовж струмка, забавно човгаючи ногами по воді.

 

 

— Я зловила рибку, — засміялася Мей.

– І я зловив, — зрадів Ічіро.

— А я ще одну піймала, — не вгамовувалася Мей.

— Ти така спритна, як ти встигаєш так швидко їх ловити, — дивувався брат.

— Зате ти дуже сильний, — похвалила його Мей.

— Це — так, — відповів Ічіро, витягуючи рибку зі струмка.

— Ой, молюски! Швидше йди сюди, тут їх багато! — покликала Мей.

— Дякую, сестричко, — Ічіро підійшов до неї. — Ого! Вистачить на двох. Смачно!

* * *

Ібіс Іоші зі своєю Момоко сиділи на гілці сосни неподалік від їх гнізда і дивилися на веселих дітей.

— Ось і вилетіли з гнізда, — змахнула сльозу Момоко.

— Подивися, а Мей і справді красуня, — посміхнувся Іоші.

— Так, ось лише одягне біле оперення, буде зовсім, немов наречена, — зітхнула самка.

— А Ічіро теж красень, подивися, який він сильний! — гордо сказав ібіс.

— Весь в тебе, — Момоко нахилила голову до Іоші і він ніжно потерся об її шию.

— Однак твоє пір’ячко линяє! — сказав Іоші, вищипнувши дві пір'їнки з шиї самки. — Полетіли купатися в озеро! — покликав він її.

— Полетіли!

* * *

Щоліта у ібісів починалася линька. Вони скидали свій гніздовий наряд і знову ставали білими. Навіщо вони на період гніздування надягали цей темненький одяг? Я думаю, щоб їх було важче виявити, коли вони сидять на гніздах, висиджуючи пташенят. У темному оперенні вони зливаються з гілками, навколишньою рослинністю. Одягати сліпучий білий наряд в цей період зовсім ні до чого, та й небезпечно.

Минуло два роки. Первістки Ічіро і Мей підросли. Вони стали сліпучими білими красенями. Вони прибилися до зграї таких же підростаючих ібісів, що залишили батьківські гнізда. Звичайно, молоді ібіси вже могли самі створювати свої сім'ї і виводити пташенят, але цієї весни вони поки не поспішали, а насолоджувалися сонцем, зеленню, безкрайнім морем і дивовижними видами сонця в години, коли природа починала прокидатися після нічного відпочинку.

У Іоші і Момоко був уже третій виводок пташенят, а вони все милувалися на своїх первістків. Коли їхні діти зі зграєю пролітали повз батьківського гнізда, то обов'язково махали крилами і весело кричали:

— Тато, мама! Чічі, хаха! Чічі, хаха!

Батьки радісно відповідали:

— Кага, кага, кага! Кага, кага, кага!

— Татко, гніздо відремонтував? — кричав Ічіро батькові.

— Давно! — відповідав той. — Все гаразд.

— Як малюки? — питала Мей у матері.

— Ростуть! — відповідала Момоко. — Бережіть себе!

У відповідь Ічіро і Мей махали крилами.

Наприкінці літа на острові був переполох.

— Ловці приїхали! Ловці приїхали! Кага, кага, кага! — кричали ібіси.

— Дав